У повоєнний період ситуація значно змінилася. Передусім економічний занепад старого середнього класу істотно пришвидшився, що зумовила інфляція, яка до 1923 року майже повністю поглинула всі заощадження, накопичені багаторічною працею.
Хоча період між 1924 та 1928 роками приніс економічний розвиток і дав надію низам середнього класу, від цих позитивних перспектив після депресії 1929-го нічого не лишилося. Як і в період інфляції, середній клас, затиснутий між робітниками та вищими класами, виявився найбільш беззахисним, а отже, і найдужче ураженим негативними економічними тенденціями[117].
Окрім цих економічних причин, були ще й психологічні, які тільки погіршили ситуацію: насамперед поразка у війні й падіння монархії. Монархія і держава свого часу вважалися непорушною основою, на якій в психологічному сенсі будувалося все існування дрібного буржуа, а їх падіння зруйнувало самі підвалини його життя. Якщо стало можливим публічно висміювати кайзера, якщо можна було нападати на офіцерів, якщо державі довелося змінити форму правління і погодитися з «червоними агітаторами» на міністерських посадах, а якогось сідляра зробити президентом, то в що залишається вірити маленькій людині? Раніше вона ототожнювала себе з усіма цими інститутами, як унтер-офіцер ототожнює себе з армією; але тепер, коли їх більше не було, куди вона могла податися?
Інфляція теж зіграла як економічну, так і психологічну роль. Вона завдала смертельного удару принципам ощадливості та престижу держави. Якщо багаторічні заощадження, заради яких людина відмовляла собі в стількох маленьких радощах, можна втратити без жодної її провини, то який тоді сенс заощаджувати взагалі? Якщо держава може порушити свої зобов’язання, надруковані на її банківських білетах та облігаціях, то кому ж тоді взагалі можна вірити?
Після війни різко впав не тільки економічний рівень середнього класу, але і його соціальний престиж. Перед війною представник цього класу відчував, що він — хтось кращий, аніж просто робітник. Після революції соціальний престиж робітничого класу значно зріс, відповідно, змінився й погляд на середній клас. Тепер уже не було того класу, на представників якого можна було погордливо дивитися згори вниз, тобто зник цей привілей, який завжди був однією з головних утіх у житті дрібних крамарів і подібної до них публіки.
На додаток до всіх цих факторів дав тріщину й останній бастіон упевненості середнього класу — сім’я. У повоєнні роки похитнувся авторитет батька та вся мораль середнього класу, і в Німеччині цей процес був, мабуть, помітнішим, ніж в інших країнах. Молоде покоління поводилося на власний розсуд і більше не переймалося схваленням батьків.
Причин цього процесу занадто багато, і вони складні, тож ми не можемо детально їх тут розглянути. Я згадаю лише кілька з них. Занепад колишніх соціальних символів влади й авторитету, таких як монархія і держава, вплинув і на роль індивідуальних символів авторитету — батьків. Якщо ті авторитети, до яких батьки вимагали від молоді поваги, виявилися слабкими, то й батьки втратили власний престиж і владу. Іншим фактором було те, що в нових умовах, особливо під час інфляції, старше покоління розгубилось і виявилося менш здатним до пристосування, ніж пронирливе молодше покоління. Тож молодь відчувала перевагу над старшими й уже не могла сприймати серйозно ані їхні повчання, ані їх самих. Ба більше, економічний занепад середнього класу позбавив батьків традиційної ролі гарантів економічного майбутнього своїх дітей.
Старше покоління нижніх верств середнього класу сповнювалося гіркого розчарування, однак більш пасивно, а молодше покоління прагнуло до дії. Його економічне становище було підірване, бо молодь втратила ту базу незалежного економічного існування, яку мали її батьки; ринок праці був насичений, тож годі було розраховувати на заробіток, наприклад, лікареві або адвокату. Ті, хто повернувся з війни, вважали, що вони заслужили кращої долі, ніж та, що їм випала. Особливо це стосувалося маси молодих офіцерів, які за кілька років звикли природно командувати й відчувати владу, вони не могли примиритися з положенням дрібних службовців чи комівояжерів.
Посилення соціальної фрустрації вело до психологічної проекції, що стала важливим джерелом становлення націонал-соціалізму: замість того щоб усвідомити економічну й соціальну долю старого середнього класу, його представники почали свідомо вважати, що їхня доля — це доля всієї нації. Поразка їхньої країни та Версальський договір стали тими символами, на які вони перенесли свою справжню — соціальну — фрустрацію.