Часто говорять, що поводження держав-переможців із Німеччиною 1918 року було однією з головних причин підйому нацизму. Це твердження потребує уточнення. Більшість німців вважала, що мирний договір — несправедливий, але якщо середній клас ставився до нього з гіркотою і злобою, то робітничий клас сприймав цей договір значно спокійніше. Робітники були проти колишнього режиму, і поразка у війні для них означала поразку старого устрою. Вони відчували, що гідно воювали за свою країну та що їм нема чого соромитися. Водночас перемога революції, яка стала можливою тільки внаслідок військової поразки монархії, була виграшною для них в економічному, політичному та людському планах. Гнів проти Версальського договору спирався на низи середнього класу; націоналістичне обурення цим договором було раціоналізацією, за допомогою якої здійснювалася проекція почуття соціальної неповноцінності на почуття неповноцінності національної.
Ця проекція досить очевидна в особистому розвитку Гітлера. Він був типовим представником нижчих верств середнього класу, тобто ніким, без жодних перспектив на майбутнє. Він дуже гостро відчував свою роль парії. У книжці «Майн Кампф» Гітлер часто говорить, що замолоду він був «ніхто», «невідомий чоловік». Хоча це відчуття було наслідком його власного соціального становища, він міг раціоналізувати його в національних символах. Народившись за межами Рейху, Гітлер почувався парією не стільки в соціальному плані, скільки в національному, а Велика Німецька імперія — Рейх, до якого зможуть повернутися всі його сини, — стала для нього символом соціального престижу та надійності[118].
Почуття тривоги, безсилля і соціальної ізоляції, які переживав старий середній клас, і деструктивність, яка з цього випливала, все ж таки не були єдиним психологічним джерелом нацизму. Селяни обурювалися міськими кредиторами, яким заборгували. Натомість робітники були збентежені й розчаровані постійним здаванням політичних позицій, своєрідним відступом, який розпочався одразу ж після перших їхніх перемог 1918 року, особливо керівництвом, що повністю втратило стратегічну ініціативу. Переважну частину народу охопило почуття власної нікчемності та безсилля, яке ми схарактеризували як типове для монополістичного капіталізму.
Ці психологічні умови не були «причиною» нацизму — вони становили ту людську основу, без якої нацизм не міг би розвинутися, проте будь-який аналіз виникнення і перемоги нацизму має не тільки спиратися на психологічні, а й враховувати економічні та політичні умови. Зазначимо, що цим аспектам досліджуваної проблеми присвячена велика кількість літератури, також візьмімо до уваги, що наша книжка стосується конкретної теми, і, відповідно, потреби вдаватися в обговорення економічних і політичних питань ми не маємо. Водночас читачеві можна нагадати, яку роль у становленні нацизму зіграли представники великого капіталу й напівзбанкрутілого юнкерства. Без їхньої підтримки Гітлер ніколи не зміг би перемогти, а цю підтримку зумовили радше економічні інтереси, ніж психологічні фактори.
Класи, що володіли майном, зіткнулися з парламентом, у якому 40 % депутатів були соціалістами й комуністами, що представляли верстви населення, незадоволені наявною соціальною системою, і в якому ставало дедалі більше нацистських депутатів — теж представників класу, який перебував у різкій опозиції до наймогутніших кіл німецького капіталізму. Такий парламент своєю більшістю презентував тенденції, спрямовані проти їх економічних інтересів і здавався їм небезпечним. Вони говорили, що демократія не працює. Насправді можна було сказати, що демократія працювала аж надто добре: парламент достатньо адекватно представляв відповідні інтереси різних класів населення країни, і саме тому парламентська система стала несумісною з прагненням великих промисловців і напівфеодальних землевласників зберегти своє привілейоване становище. Представники привілейованих класів розраховували на те, що нацизм скерує емоційний заряд, який їм загрожував, у інше русло й водночас поставить націю на службу їхнім економічним інтересам. Загалом нацисти їх не розчарували, хоча вони дещо помилились у своїх розрахунках щодо майбутніх дій нацистів. Гітлер та його бюрократія не стали таким знаряддям, якими б Тюссени й Круппи[119] могли командувати на свій розсуд: їм довелося розділити владу з нацистською бюрократією, а в деяких випадках навіть підкоритися їй. Хоча нацизм і завдав економічної шкоди всім іншим класам, він дбайливо опікав інтереси найпотужніших груп німецької промисловості. Нацистська система — це «виправлений» варіант довоєнного німецького імперіалізму; нацисти підхопили справу полеглої монархії і продовжили її (утім, республіка практично не заважала розвитку монополістичного капіталізму в Німеччині, а допомагала йому доступними методами).
119
Тюссени (Thyssen) і Круппи (Krupp) — великі промислові концерни-конкуренти, названі за прізвищами династій-засновників і керівників.