Він пише про придушення волі слухачів потужнішою силою оратора як про суттєвий фактор пропаганди. І навіть не вагається у визнанні того, що фізична втома його аудиторії — це найбажаніша умова сугестивності. Обговорюючи питання про те, який час дня найбільш підхожий для проведення масових політичних мітингів, він говорить: «Мабуть, уранці й навіть протягом дня людська воля енергійніше повстає проти спроб підпорядкувати її волі й думці іншої людини. Але ввечері вона легше поступається потужнішій силі твердішої волі. По суті, кожен такий мітинг є сутичкою двох протилежних сил. Вищий ораторський дар панівної апостольської натури легше наверне до нової волі людей, у яких природним чином ослабла сила опору, ніж людей, які ще цілком володіють своєю психічною енергією і силою волі»[122].
Сам Гітлер дуже добре усвідомлює умови, за яких виникає прагнення до підпорядкування, і чудово описує стан людини, присутньої на масовому мітингу:
«Масові мітинги необхідні хоча б тому, що індивід, який стає прихильником нового руху, почувається самотнім і легко піддається страху залишитися на самоті, на таких мітингах уперше бачить видовище великої спільноти, щось таке, що додає більшості людей сили й бадьорості... Якщо він уперше вийшов зі своєї маленької майстерні або з великого підприємства, де він почувається дуже маленьким, і потрапив на масовий мітинг, то тут його оточують тисячі й тисячі людей з тими самими переконаннями... він сам підпадає під магічний вплив того, що ми називаємо масовим навіюванням»[123].
Геббельс говорить про маси в тому ж дусі. «Люди не хочуть нічого іншого, крім того, щоб ними пристойно керували», — пише він у своєму романі «Міхаель»[124]. Маси для нього «не більше ніж камінь для скульптора. Вождь і маси — це не більша проблема, ніж художник і фарби»[125].
В іншій книжці Геббельс дає точний опис залежності садиста від його об’єкта: яким слабким і спустошеним він почувається, якщо не має влади над кимось, і як ця влада дає йому нову силу. Ось що пише Геббельс про те, що відбувається з ним самим: «Іноді впадаєш у глибоку депресію. Її можна подолати, лише знову опинившись перед масами. Люди є джерелом нашої сили»[126].
Ту владу над людьми, яку нацисти називають керівництвом-лідерством, промовисто описав очільник німецького Трудового фронту Лей. Обговорюючи риси, необхідні нацистському керівникові, і завдання навчання лідерів, він пише: «Ми повинні знати, чи мають ці люди волю вести інших за собою, бути господарями, словом — керувати... Ми хочемо керувати й насолоджуватися цим... Ми навчимо цих людей їздити верхи... щоб дати їм почуття абсолютного панування над живою істотою»[127].
Такий самий наголос на силі та владі знаходимо у формулюванні Гітлером завдань освіти. Він говорить, що «вся освіта й виховання учня повинні спрямовуватися на те, щоб прищепити йому переконання в абсолютній перевазі над іншими»[128].
Той факт, що в іншому місці він заявляє, що хлопчика слід навчити терпіти несправедливість і не протестувати проти свого вождя, сподіваюся, має видатися читачеві щонайменше дивним. Така суперечність типова для садистсько-мазохістської амбівалентності між жагою влади та прагненням підкорятися.
Представників «еліти», тобто нацистських провідників, мотивує саме бажання влади над масами. Як показують наведені цитати, це бажання влади іноді висловлюється з дивовижною відвертістю. Інколи воно подається у менш агресивній формі за допомогою наголошення на тому, що маси лишень того й хочуть, щоб ними керували. Інколи необхідність улестити маси й приховати від них своє презирство потребує використання трюків, схожих на щось таке: говорячи про інстинкт самозбереження, який, як ми побачимо, для Гітлера більш-менш ідентичний прагненню до влади, він заявляє, що саме в арійця цей інстинкт набув найшляхетнішої форми, «оскільки він добровільно підпорядковує своє его життю суспільства і, якщо цього вимагатиме час, також приносить себе в жертву»[129].
127
Ley,