Хоча саме «вожді» насолоджуються владою, маси аж ніяк не позбавлені садистського задоволення. Расові й політичні меншини в Німеччині, а потім й інші народи, яких оголошують слабкими або занепалими, є тими об’єктами садизму, які згодовуються масам. Гітлер та його бюрократія насолоджуються владою над німецькими народними масами і водночас привчають цей народ насолоджуватися владою над іншими народами й мотивуються пристрасним бажанням панувати над усім світом.
Гітлер без вагань прямо заявляє, що метою його та партії є світове панування. Насміхаючись над пацифізмом, він говорить: «Справді, пацифістсько-гуманна ідея, можливо, буде дуже хорошою, коли людина вищого рангу завоює світ і підпорядкує його настільки, що стане єдиним володарем земної кулі»[130].
В іншому місці він знову каже: «Держава, яка в епоху расового виродження присвячує себе турботі про свої найкращі расові елементи, одного дня обов’язково стане володаркою світу»[131].
Зазвичай Гітлер намагається раціоналізувати й виправдати своє бажання влади. Основні його аргументи такі: панування над іншими народами йде на користь як цим народам, так і світовій культурі; бажання влади корениться у вічних законах природи, а він визнає лише ці закони й дотримується їх; сам же він діє за наказом вищої влади — Бога, Долі, Історії, Природи; його прагнення до панування є тільки захистом від жаги інших панувати над ним і над німецьким народом. Він хоче виключно миру та свободи.
Прикладом раціоналізації першого типу може служити такий абзац із «Майн Кампф»:
«Якби у своєму історичному розвитку німецький народ мав таку ж єдність, яку мали інші народи, то Німецький Рейх, напевно, був би сьогодні володарем усього світу». Німецьке панування над світом, на думку Гітлера, привело б до «миру, який підтримується не пальмовими гілками сльозливих пацифістських професійних голосільниць, а затверджений переможним мечем народу повелителів, які поставили світ на службу вищій культурі»[132].
В останні роки запевнення Гітлера в тому, що його метою є не тільки добробут Німеччини, а й служба вищим інтересам цивілізації взагалі, стали добре відомі кожному читачеві газет.
Друга раціоналізація полягає в тому, що його прагнення до влади зумовлене законами природи, а це вже більше, ніж просто раціоналізація; вона випливає з бажання до підпорядкування вищій зовнішній силі, що зокрема проявляється в його грубій популяризації дарвінізму. В «інстинкті збереження виду» Гітлер вбачає «першопричину формування людських спільнот»[133].
Інстинкт самозбереження веде до боротьби сильнішого за панування над слабшим і в кінцевому підсумку до виживання (в економічному плані) найбільш пристосованих. Ототожнення інстинкту самозбереження з владою над іншими особливо яскраво виражене в гіпотезі Гітлера, буцімто «перша людська цивілізація, безумовно, не так залежала від приручення тварин, скільки ґрунтувалася на використанні другосортних людей»[134]. Він робить проекцію свого садизму на природу, яка є «жорстокою королевою всякої мудрості»[135], а її закони самозбереження «суворо продиктовані залізним законом необхідності й правом на перемогу в цьому світі найкращих і найсильніших»[136].
Цікаво зауважити, що у зв’язку з цим вульгарним дарвінізмом «соціаліст» Гітлер обстоює ліберальні принципи необмеженої конкуренції. У своїй полеміці проти співпраці різних націоналістичних груп він зазначає: «Такою комбінацією зв’язується вільна гра енергій, припиняється боротьба за добір кращого і стає неможливою остаточна перемога, яку має здобути найздоровіший і найсильніший»[137]. В іншому місці він говорить про вільну гру енергій як про мудрість життя.
Зрозуміло, теорія Дарвіна сама по собі не є вираженням почуття садистсько-мазохістського характеру особистості. Навпаки, багато її послідовників пов’язували з нею свої надії на подальшу еволюцію людства до вищих сходинок культури. Проте для Гітлера ця теорія стала одночасно виразником і виправданням його садизму. Він достатньо наївно відкриває перед нами психологічне значення, яке мала для нього теорія Дарвіна. Коли він жив у Мюнхені й був іще нікому не відомим, то, як правило, прокидався о 5 годині ранку. Він «мав звичай кидати шматочки хліба або сухі скоринки мишам, які бували в невеличкій кімнатці, і спостерігати, як ці кумедні тваринки вовтузяться і б’ються за ці скромні ласощі»[138]. Ця «гра» була для нього дарвінівською «боротьбою за життя» в мініатюрі. Для Гітлера це був бюргерський сурогат гладіаторських цирків Римської імперії, ніби прелюдія до того історичного цирку, який він збирався влаштувати.