Остання раціоналізація його садизму — виправдання, начебто це він захищається від нападу інших — також часто зустрічається в записах Гітлера. Він сам і німецький народ завжди невинні, а їхні вороги — садистські варвари. Значну частину цієї пропаганди становить навмисна, свідома брехня. Водночас їй почасти властива та сама «щирість», що притаманна параноїдальним звинуваченням. Ці звинувачення завжди мають функцію захисту від викриття власного садизму чи деструктивності. Вони будуються за формулою: це ти маєш садистські наміри, тому я невинний. У випадку Гітлера цей захисний механізм ірраціональний до крайнощів, оскільки він звинувачує своїх ворогів у тому ж, що відверто визнає своєю метою. Так, він звинувачує євреїв, комуністів і французів у тих самих речах, які він оголошує найзаконнішими цілями власних дій. Він навіть не намагається прикрити цю суперечність бодай якоюсь раціоналізацією. Він звинувачує євреїв у тому, що вони привели на Рейн африканські війська Франції з наміром винищити білу расу шляхом неминучого змішування крові, «щоб самим піднятися до положення володарів»[139]. Тут Гітлер, мабуть, сам виявив суперечність у тому, що звинувачує інших у тих наміpax, які сам проголошує шляхетною метою власної раси, тож він намагається раціоналізувати цю суперечність, стверджуючи, що євреї мають свій, інший інстинкт самозбереження, якому бракує ідеалістичного характеру, властивого арійському прагненню до панування[140].
Ті самі закиди застосовуються і проти французів. Він звинувачує їх у бажанні задушити та знесилити Німеччину. Цей закид використовується як аргумент на користь необхідності покінчити з «прагненням французів до гегемонії в Європі»[141], хоч і визнає, що на місці Клемансо діяв би так само[142].
Комуністів звинувачують у жорстокості, а успіхи марксизму приписують його політичній волі й нещадності активістів. Водночас Гітлер заявляє: «Чого не вистачало Німеччині, так це тісної співпраці нещадної влади з майстерним політичним задумом»[143].
Чеська криза 1938 року й нинішня війна дали безліч подібних прикладів. Немає жодного випадку утисків з боку нацистів, який би не пояснювали як захист від утисків з боку інших. Можна припустити, що ці звинувачення є просто фальсифікаціями, що не мають навіть тієї параноїдальної «щирості» звинувачень на адресу євреїв і французів. Проте вони все ж таки мають пропагандистську цінність, бо частина населення їм вірить, особливо низи середнього класу, сприйнятливі до параноїдальних звинувачень.
Презирство Гітлера до слабких стає особливо очевидним, коли він говорить про людей, чиї політичні цілі — боротьба за національне визволення — подібні до тих, які він проголошує сам. Мабуть, ніде нещирість зацікавленості Гітлера в національному визволенні не проявляється так чітко, як у його презирстві до безсилих революціонерів. Про невелику групу націонал-соціалістів, до якої він приєднався в Мюнхені, Гітлер говорить іронічно й презирливо. Ось його враження про перші збори, на які він прийшов: «Жахливо, жахливо, це було клубне збіговисько найгіршого штибу й вигляду. І до цього клубу я мав тепер вступати? Почали обговорювати приймання нових членів, а це означає, що я попався»[144].
Він називає їх «сміховинним дрібним утворенням», єдиною перевагою якого було те, що ця група давала «можливість для справжньої особистої діяльності»[145]. Гітлер говорить, що ніколи не вступив би до жодної з наявних великих партій, і це ставлення промовисто свідчить про його характер. Він мав почати свою діяльність у групі, яку вважав неповноцінною і слабкою. Якби йому довелося боротись з уже наявною силою чи змагатися з рівними собі, це не стимулювало б його ініціативу й сміливість.
Він проявляє таке саме презирство до слабких, коли пише про індійських революціонерів. Та сама людина, що використовувала гасло боротьби за національну свободу для власних цілей більше, ніж будь-хто інший, відчуває лише презирство до революціонерів, що зважилися без достатніх сил виступити проти могутньої Британської імперії. Гітлер каже, що пригадує «якихось азійських факірів, чи, можливо, і справжніх індійських “борців за свободу” — я не переймався цим питанням — які вешталися в той час Європою і примудрилися вбити в голову навіть багатьом досить розумним людям божевільну ідею про те, наче Британська імперія, наріжним каменем якої є Індія, саме там перебуває на межі краху... Проте індійські заколотники ніколи цього не доб’ються... Це просто неможливо, щоб збіговисько калік штурмувало могутню Державу... Хоча б тому, що я знаю їхню расову неповноцінність, я не можу пов’язувати долю моєї нації з долею так званих “пригноблених націй”»[146].