Любов до сильних і ненависть до слабких, типова для садистсько-мазохістської особистості, пояснюють безліч політичних дій Гітлера та його прибічників. Республіканський уряд сподівався «заспокоїти» нацистів своїм терпимим щодо них поводженням, але їхню ненависть розпалювала саме відсутність сили й твердості. Гітлер ненавидів Веймарську республіку, тому що вона була слабка; він захоплювався промисловими й військовими керівниками, бо вони мали владу й силу. Він ніколи не боровся проти усталеної сильної влади й нападав лише на ті групи, які вважав у принципі безсилими. І гітлерівська, і муссолінівська «революції» відбувалися під захистом панівної влади, а їхніми улюбленими супротивниками були ті, хто не міг захиститися. Можна навіть припустити, що ставлення Гітлера до Великої Британії теж було обумовлене, зокрема, цим психологічним комплексом. Поки він вважав Британію сильною, то любив і захоплювався нею. Коли ж він переконався у слабкості британської позиції під час і після Мюнхена, його любов перетворилася на ненависть і прагнення знищити її. З цієї точки зору «заспокоєння» було політикою, яка у випадку таких особистостей, як Гітлер, спричиняла саме ворожість, а не миролюбство.
Досі ми говорили про садистський бік гітлерівської ідеології. Однак, як ми побачили під час обговорення авторитарного характеру, в ньому є і мазохістський бік, тобто, окрім бажання панувати над безпорадними істотами, існує прагнення підкорятися панівній силі, знищити своє «я». Цей мазохістський бік нацистської ідеології та практики найбільш очевидний щодо мас. Їм укотре повторюють: індивід — ніщо, він не має значення й мусить визнати особисту нікчемність, розчинитись у вищій силі й відчувати гордість від своєї участі в ній. Гітлер чітко висловлює цю думку у визначенні ідеалізму: «Тільки ідеалізм веде людей до добровільного визнання прерогатив сили й тим самим перетворює їх на порошинки світового порядку, який утворює та формує весь всесвіт»[147].
Геббельс дає схоже визначення: «Бути соціалістом, — пише він, — означає підпорядкувати своє “я” загальному “ти”; соціалізм — це принесення індивідуального в жертву загальному»[148].
Самопожертва індивіда та зведення його до порошинки, до атома, згідно з Гітлером, означає відмову від будь-якого права на власну думку, особисті інтереси, від права на щастя. Така відмова є сутністю політичної організації, в якій «індивід відмовляється представляти свою особисту думку та власні інтереси...»[149] Гітлер звеличує «неегоїстичність», повчає, що в «гонитві за власним щастям люди дедалі більше звалюються з небес до пекла»[150]. Мета виховання — навчити індивіда не стверджувати своє «я». Уже школяр повинен навчитися «мовчати не тільки тоді, коли його сварять за щось, він має навчитися також терпіти несправедливість мовчки, якщо це необхідно»[151]. Про кінцеву мету всього цього він пише так: «У народній державі народний світогляд має зрештою привести до тієї шляхетної ери, коли люди дбатимуть не про поліпшення породи собак, коней і котів, а про підвищення якості самого людства; це буде ера, коли один свідомо й мовчки зрікатиметься, а інший — радісно віддаватиме й жертвуватиме»[152].
Цей вислів звучить трохи дивно. Можна було очікувати, що після характеристики одного типу індивідів, які «свідомо й мовчки зрікаються», мала з’явиться характеристика протилежного типу, можливо, того, хто керує, бере на себе відповідальність чи щось подібне. Проте натомість Гітлер знову визначає цей «інший» тип також за його здатністю до самопожертви. Важко збагнути різницю між «мовчки зрікатиметься» та «радісно жертвуватиме». Я дозволю собі висловити здогад, що насправді Гітлер збирався зробити відмінність між масами, які повинні коритись, і правителем, який має правити. Та хоча іноді він цілком відкрито визнає прагнення до влади — власної і своєї «еліти», — часто він заперечує це прагнення. У цьому вислові він, вочевидь, не хотів бути настільки відвертим і тому замінив бажання панувати на бажання «радісно віддавати й жертвувати».