Гітлер прекрасно усвідомлює, що його філософія самозречення і жертовності призначена для тих, чиє економічне становище не дає змоги бути щасливими. Йому не потрібен такий суспільний лад, у якому є можливим особисте щастя кожного; він хоче експлуатувати саму бідність мас, щоб змусити їх повірити в його проповідь самопожертви. Він відверто заявляє: «Ми звертаємося до величезної армії людей, які настільки бідні, що їхнє особисте існування аж ніяк не найвище у світі багатство...»[153]
Уся ця проповідь самопожертви має цілком очевидну мету: маси повинні зректися себе й підкоритися для того, щоб вождь та «еліта» могли реалізувати своє прагнення до влади. Але мазохістські нахили можна виявити й у самого Гітлера. Для нього вищими силами, перед якими він схиляється, є Бог, Доля, Необхідність, Історія, Природа. Насправді всі ці слова означають для нього те саме — символ неймовірно потужної сили. На початку своєї автобіографії він зауважує, що йому пощастило: «Доля призначила Браунау-на-Інні місцем мого народження»[154]. Далі він каже, що весь німецький народ має бути об’єднаний в одній державі, бо лише тоді, коли ця держава стане занадто тісною для всіх німців, необхідність дасть їм «моральне право здобувати [нові] землі й території»[155].
Поразка у війні 1914–1918 років видається йому «заслуженим покаранням вічною відплатою»[156]. Нації, які змішуються з іншими расами, «грішать проти волі вічного Провидіння»[157] або, як він зазначає в іншому місці, «проти волі вічного Творця»[158]. Місія Німеччини призначена їй «Творцем всесвіту»[159]. Небеса є вищою категорією щодо людей, бо людей, на щастя, можна дурити, але «небеса підкупити неможливо»[160].
Сила, яка, мабуть, справляє на Гітлера більше враження, ніж Бог, Провидіння і Доля, — це Природа. Хоча тенденцією історичного розвитку останніх чотирьохсот років було заміщення панування над людьми пануванням над Природою, Гітлер наполягає на тому, що можна й потрібно керувати людьми, але Природою керувати не можна. Я вже наводив його висловлювання, що історія людства почалася, ймовірно, не з одомашнення тварин, а з панування над другосортними людьми. Він висміює саму думку про те, що людина може підкорити Природу, та глузує з тих, хто вірить, що зможе стати «завойовником Природи», бо «вони не мають у своєму розпорядженні жодної зброї, крім “ідеї”». Він говорить, що людина «не панує над Природою, але на основі знання кількох законів і небагатьох таємниць природи людина піднялася до позиції господаря над тими живими істотами, які цього знання не мають»[161]. Тут ми знову зустрічаємо ту саму думку: Природа — це велика сила, якій ми повинні підкорятися, а ось над живими істотами ми маємо панувати.
Я спробував показати в записах Гітлера дві тенденції, вже описані вище як основні прагнення авторитарної особистості: жагу до влади над людьми й потребу в підпорядкуванні потужнішій зовнішній силі. Ідеї Гітлера більш-менш ідентичні ідеології нацистської партії. Думки, висловлені в його книжці, він також проголошував у численних промовах, якими завоював своїй партії масову підтримку. Ця ідеологія виросла з його особистості, з почуття неповноцінності, ненависті до життя, аскетизму та заздрощів до тих, хто живе повноцінним життям і хто був підґрунтям його садистсько-мазохістських прагнень. Ця ідеологія була звернена до тих, хто мав подібну структуру характеру. Їх приваблювало й захоплювало це вчення. Вони ставали палкими прихильниками людини, яка відображала їхні почуття. Але нижні прошарки середнього класу задовольняла не тільки ідеологія — сама політична практика втілювала в життя обіцянки ідеології: було створено ієрархію, в якій кожен мав когось над собою, кому він повинен був коритися, і когось під собою, над ким відчував владу. Людина на самій верхівці — вождь — мала над собою Долю, Історію, Природу, тобто якусь вищу силу, в якій вона розчинялася. Таким чином, ідеологія та практика нацизму задовольняють бажання, породжені особливостями психології однієї частини населення, і задають орієнтири іншій частині: тим, кому не потрібні ні влада, ні підпорядкування, але хто зневірився в житті, у власних рішеннях, взагалі в усьому.
Чи дають ці міркування якусь основу для прогнозування подальшої стійкості нацизму? Я не вважаю себе уповноваженим робити будь-які прогнози, але мені здається, що варто поставити деякі питання, які випливають з уже розглянутих психологічних передумов. Якщо взяти до уваги задані психологічні обставини, то чи не задовольняє нацизм емоційні потреби населення і чи не є ця психологічна функція чинником, що зміцнює його подальшу стійкість?