Важливо подумати над тим, як наша культура плекає цю тенденцію до конформізму, навіть якщо ми й маємо лише кілька виразних прикладів зворотного. Придушення спонтанних почуттів — а отже, і справжньої індивідуальності — починається дуже рано, по суті, від самого початку виховання дитини[162]. Це не означає, що будь-яке виховання неминуче призводить до придушення спонтанності, бо цього не відбувається, якщо справжньою метою виховання є розширення внутрішньої незалежності дитини, її всебічний розвиток. При такому вихованні на дитину можуть накладатися якісь обмеження, але вони є тимчасовими заходами, які насправді сприяють зростанню і розвитку дитини. Однак у нашій культурі виховання й освіта занадто часто ведуть до знищення спонтанності й до підміни оригінальних психічних актів нав’язаними почуттями, думками й бажаннями. (Нагадаю, що оригінальною я вважаю не ту ідею, яка ніколи нікому не спадала на думку; важливо, щоб вона виникла в самого індивіда, щоб вона була результатом його власної психічної діяльності, тобто його думкою.) Щоб проілюструвати цей процес, довільно виберемо одне з найраніше придушених почуттів — ворожість і неприязнь. Почнемо з того, що більшість дітей має певну ворожість і бунтівливість внаслідок конфліктів із довкіллям, що обмежує їхню експансивність, оскільки вони, як слабкі опоненти, змушені підкорятися. Одним з основних завдань виховання є усунення цієї антагоністичної реакції. Методи при цьому різні: від погроз і покарань, які лякають дитину, до м’якших методів — підкупів і «пояснень», які спантеличують дитину та змушують її відмовитися від ворожості. Дитина починає відмовлятися від вираження почуттів, а зрештою — і від самих почуттів. Разом з тим вона навчається придушувати своє усвідомлення ворожості чи нещирості інших людей; іноді це дається їй нелегко, бо діти мають здатність помічати ці негативні якості, їх не так просто обдурити словами, як дорослих. Їм усе ще хтось може не подобатися «без будь-яких причин» — за винятком ситуацій, коли дитина відчуває ворожість або нещирість, які виходять від цієї людини. Така реакція незабаром притупляється: не так уже й багато часу потрібно на те, щоб дитина досягла «зрілості» пересічного дорослого і втратила здатність відрізняти гідну людину від мерзотника, допоки хтось не вчинить щось справді мерзотне.
З іншого боку, вже на ранній стадії виховання дитину вчать мати ті почуття, які зовсім не є «її» почуттями. Зокрема, її навчають любити людей, бути некритично доброзичливою до них, посміхатися їм. Те, чого у вихованні дитини не вдається зробити, пізніше довершує соціальний тиск. Якщо ви не посміхаєтеся, то про вас говорять, що ви «не надто приємна людина», а ви маєте бути достатньо приємним, щоб продати свої послуги продавця, офіціанта або лікаря. Лише ті, хто перебуває на самому низу соціальної піраміди й не продає нічого іншого, крім фізичної праці, а також ті, хто перебуває на самісінькій верхівці, можуть дозволити собі бути не особливо «приємними». Дружелюбність, веселощі й решта почуттів, виражених усмішкою, стають автоматичними реакціями, які вмикають та вимикають, наче електричний перемикач[163].
Звісно, часто людина усвідомлює: те, що вона робить, — це лише жест; проте в більшості випадків вона перестає це усвідомлювати й водночас втрачає здатність розрізняти між таким псевдопочуттям та спонтанною дружелюбністю.
Не тільки ворожість прямо придушують і не тільки дружелюбність убивають накладанням на неї вимушеної підробки. Широкий спектр спонтанних емоцій пригнічується та заміщується псевдопочуттями. Фройд поставив у центр усієї своєї системи одне таке придушення, а саме придушення сексу. Хоча я вважаю, що обмеження в сексуальній сфері є не єдиним важливим обмеженням спонтанних реакцій, а лише одним із багатьох, його значення явно не слід недооцінювати. Результати такого придушення є очевидними у випадках сексуальних блоків, а також тоді, коли секс набуває характеру вимушеної необхідності та вживається як алкоголь або наркотик, які самі по собі особливого смаку не мають, але допомагають забутися. Незалежно від одного чи іншого прояву придушення сексуальних реакцій (з огляду на їхню інтенсивність), вони впливають не тільки на сексуальну сферу, а й пригнічують здатність людини до спонтанного прояву в усіх інших сферах.
162
За повідомленням Анни Гартох (з книжки на основі кейс-стаді дітей із дитячого садка Сари Лоуренс —
163
Як красномовний приклад я наведу репортаж «Ресторани Говарда Джонсона» з журналу