Особлива складність в усвідомленні того, наскільки наші бажання (так само, як і думки, й почуття) не є нашими, а нав’язані нам збоку, тісно пов’язана з проблемою влади і свободи. Упродовж нової історії влада церкви змінилася на владу держави, влада держави — на владу совісті, а в наші дні цю владу витіснила анонімна влада здорового глузду й громадської думки, що перетворилися на знаряддя конформізації. Оскільки ми звільнилися від колишніх відкритих форм влади, то й не помічаємо, що стали жертвами влади нового роду. Ми перетворилися на автоматів, які живуть в ілюзії, ніби вони — самостійні[165] індивіди. Ця ілюзія допомагає людині залишатися в незнанні її невпевненості, але більшого вона дати не може. По суті, «я» індивіда послаблюється, тож він відчуває своє безсилля, його невпевненість украй посилюється. Індивід живе у світі, з яким втратив справжній зв’язок, у якому всі та все стає інструменталізованим, у якому він сам став частиною машини, котру він створив власноруч. Він думає, відчуває й бажає того, що, на його думку, від нього очікують; саме в цьому процесі він втрачає своє «я», на якому тільки й може будуватися справжня впевненість вільного індивіда.
Втрата свого «я» посилює потребу в пристосуванні, бо вона породжує глибокі сумніви у власній ідентичності. Якщо я є лише тим, чого, на мою думку, від мене очікують, то хто ж тоді я? Ми вже бачили, як сумніви щодо власного «я» розпочалися з крахом середньовічного ладу, в якому кожен індивід мав беззаперечне місце. Ідентичність індивіда стала однією з основних проблем сучасної філософії, починаючи з Декарта. Сьогодні ми вважаємо безперечним, що ми — це ми; однак сумніви щодо цього не тільки не зникли, але, мабуть, навіть посилилися. Це відчуття сучасної людини відображено в п’єсах Піранделло. Він ставить питання: хто я? Чи маю я докази власної ідентичності, крім мого фізичного тіла? Його відповіді не схожі на відповіді Декарта — вони полягають не у ствердженні індивідуального «я», а навпаки — Піранделло його заперечує: я не маю жодної ідентичності, немає ніякого «я», окрім того, яке є лише відображенням того, чого очікують від мене інші, я — це те, «що вам буде завгодно».
Така втрата ідентичності перетворює конформізацію на імператив: це означає, що людина може бути впевнена в собі лише в тому випадку, якщо живе відповідно до очікувань інших. Якщо ми живемо не за загальноприйнятим сценарієм, то ризикуємо не тільки викликати несхвалення і більшу ізоляцію, а й утратити ідентичність своєї особистості, що означає загрозу психічному здоров’ю.
Пристосовуючись до очікувань інших, намагаючись не відрізнятися від них, людина притлумлює свої сумніви з приводу власної ідентичності й набуває впевненості. Проте вона сплачує за це високу ціну. Відмова від своєї спонтанності й індивідуальності призводить до скалічення життя. Психологічний автомат, хоч і є живим біологічно, в емоційному та психічному плані мертвий: він рухається, як живий, а тим часом життя його, немов пісок, сиплеться крізь пальці. За маскою задоволення й оптимізму сучасна людина в глибині душі нещасна, майже на межі відчаю. Вона відчайдушно чіпляється за поняття індивідуального, хоче бути «не такою, як усі», адже немає кращої рекомендації для будь-чого, ніж слова «це щось особливе»[166]. Нам повідомляють ім’я касира, в якого ми купуємо залізничний квиток; сумки, гральні карти та портативні приймачі є «персоналізованими» ініціалами їхніх власників. Усе це свідчить про жагу до «особливості», до чогось, що вирізняється, але це, по суті, останні рештки індивідуальності. Сучасна людина зголодніла за життям, та оскільки вона — автомат, життя не може означати для неї спонтанної діяльності, тому вона задовольняється будь-якими сурогатами, що дають захоплення і драйв: пияцтво, спорт або переживання чужих і вигаданих пристрастей на екрані.
166
В обох випадках в оригіналі автор використовує слово