Що ж тоді означає свобода для сучасної людини?
Людина стала вільною від зовнішніх пут, які заважають їй чинити відповідно до власних думок і бажань. Вона могла б вільно діяти за своїми бажаннями, якби знала, чого хоче, що думає і відчуває. Але людина цього не знає. Людина пристосовується до анонімної влади та засвоює не своє «я». Що частіше вона це робить, то безпораднішою почувається, то більше їй доводиться пристосовуватися. Попри видимість оптимізму й ініціативності, сучасна людина пригнічена глибоким почуттям безсилля, тому вона пасивно, наче паралізована, стоїть і витріщається на катастрофи, що на неї насуваються.
При поверховому погляді видно лише те, що люди цілком нормально функціонують в економічному й соціальному житті, проте є загроза не помітити за цим благополучним фасадом приховане невдоволення. Якщо життя втрачає сенс, бо його не проживають, людина впадає у відчай. Від фізичного голоду люди не помирають тишком-нишком; точнісінько так вони не можуть тихо й спокійно померти від голоду психічного. Якщо щодо «нормальної» людини нас цікавитиме лише задоволення її економічних потреб, якщо ми випустимо з уваги підсвідоме страждання пересічної автоматизованої людини, ми не зможемо зрозуміти ту небезпеку, що виходить з людського характеру і яка загрожує нашій культурі, — готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя, які пообіцяють людині захоплення і запропонують політичну структуру та символи, що дають життю індивіда певну видимість сенсу й порядку. Відчай людей-автоматів — плідний ґрунт для політичних цілей фашизму.
2. Свобода і спонтанність
Досі в цій книжці розглядався лише один аспект свободи: безсилля й невпевненість ізольованого індивіда в сучасному суспільстві, який звільнився від усіх зв’язків, що колись надавали його життю сенсу і стійкості. Ми бачили, що індивід не в змозі стерпіти цю ізоляцію. Як ізольована істота, він вкрай безпорадний перед зовнішнім світом, що лякає його; через цю ізоляцію єдність світу для нього зруйнувалась і він втратив будь-який орієнтир. Внаслідок цього індивіда охоплюють сумніви в самому собі, у сенсі життя і, зрештою, у будь-якому керівному принципі власної поведінки. Безпорадність і сумніви паралізують життя, і, щоб жити, людина намагається втекти від свободи — від негативної свободи. Це підштовхує людину втягуватися в нові пута, але вони відрізняються від первинних, хоча до повного розриву тих первинних зв’язків вона також підпорядковувалася якомусь авторитетові або соціальній групі. Втеча від свободи не відновлює її втраченої впевненості, а лише допомагає забути, що вона — окрема істота. Людина набуває нової, крихкої впевненості, пожертвувавши цілісністю індивідуального «я». Вона відмовляється від свого «я», бо не може стерпіти самотності. Відтак свобода — «свобода від» — кидає його в нові кайдани.
Чи випливає з нашого аналізу висновок про існування неминучого циклу, що веде від свободи до нової залежності? Чи свобода від первинних зв’язків призводить до такої ж самотності й ізоляції індивіда, які неминуче змушують його шукати вихід у нових кайданах? Чи незалежність і свобода тотожні ізоляції та страху? Чи можливий стан позитивної свободи, у якому індивід існує як самостійне «я», але не ізольоване, а поєднане зі світом, з іншими людьми і природою?
Ми вважаємо, що на останнє запитання можна відповісти позитивно. Процес розвитку свободи не є зачарованим колом, і людина може бути і вільною, і водночас не самотньою, критичною, але не пригніченою сумнівом, незалежною, але нерозривно пов’язаною з людством. Цю свободу людина може набути, реалізуючи своє «я», коли є собою. Але що означає реалізувати своє «я»? Філософи-ідеалісти вважали, що самореалізації особистості можна досягти лише інтелектуальним прозрінням. Вони наполягали на розщепленні особистості, при якому розум має придушувати й опікувати людську натуру. Однак таке розщеплення скалічувало не тільки емоційне життя людини, але і її розумові здібності. Розум, приставлений наглядачем до свого в’язня — натури людини, — сам став в’язнем, і, таким чином, скалічилися обидві сторони людської особистості — розум і почуття. Ми вважаємо, що реалізація «я» людини досягається не тільки зусиллями мислення, а й шляхом активного вираження всіх її емоційних можливостей. Ці можливості є в кожній людині, але вони стають реальними лише тією мірою, якою проявляються. Іншими словами, позитивна свобода полягає в спонтанній активності всієї цілісної особистості.
Тут ми підходимо до однієї з найважчих проблем психології — питання спонтанності. Спроба адекватно розглянути цю проблему потребує ще однієї книжки. Одначе на основі вже викладеного в цій праці методом «від супротивного» можна зрозуміти, що становить основні ознаки спонтанності. Спонтанна діяльність — це не вимушена компульсивна діяльність, нав’язана індивіду його ізоляцією й безсиллям; це не діяльність автомата, зумовлена некритичним сприйняттям патернів, навіюваних ззовні. Спонтанна діяльність є вільною діяльністю особистості і в психологічному плані передбачає те, що означає буквальне значення латинського слова sponte, від якого походить термін «за своєю волею»[167]. Під діяльністю ми розуміємо не «робити щось» — ідеться про творчу активність, яка може проявлятися в емоційному, інтелектуальному та чуттєвому житті людини, а також у її волі. Однією з передумов такої спонтанності є прийняття цілісної особистості, ліквідація розриву між «розумом» і «натурою», тому що спонтанна діяльність можлива лише в тому випадку, якщо людина не пригнічує істотну частину своєї особистості, якщо різні сфери її життя досягли ґрунтовної інтегрованості.
167
Насправді самостійне вживання слова