Унікальність кожного «я» жодним чином не суперечить принципу рівності. Теза про те, що люди народжуються рівними, означає: всі вони наділені основними людськими рисами, всі поділяють загальну трагічну долю і всі мають однакове невід’ємне право на свободу і щастя. Крім того, ця теза означає, що відносини людей повинні визначатися солідарністю, а не пануванням і підпорядкуванням. Але принцип рівності зовсім не передбачає, що всі люди однакові. Ця концепція рівності ґрунтується на тій ролі, яку відіграє сьогодні кожен індивід в економічній діяльності. У відносинах між людиною, яка купує, і людиною, яка продає, конкретні особистісні відмінності усуваються. У цій ситуації має значення лише те, що в однієї людини є товар, щоб продати, а в іншої — гроші, щоб купити. В економічному житті одна людина не відрізняється від іншої, але як реальні люди вони різні. У культивуванні цих відмінностей і полягає сенс індивідуальності.
Позитивна свобода передбачає також принцип, згідно з яким немає вищої сили, ніж унікальне, індивідуальне «я» людини, і що людина є центром і метою її життя, що розвиток її індивідуальності, реалізація особистості є тією метою, яка не може бути підпорядкована жодним іншим цілям, які навіть вважаються гідними. Це розуміння свободи може викликати серйозні заперечення. Чи не веде воно до ствердження нестримного егоїзму? Чи не заперечує самопожертви в ім’я ідеалу? Чи не призведе вживання такого підходу до анархії? По суті, на ці питання ми вже відповіли — частково прямо, частково не зовсім виразно. Однак вони настільки важливі, що ми спробуємо ще раз роз’яснити нашу відповідь для уникнення непорозумінь.
Коли ми говоримо, що людина не повинна бути підпорядкована чомусь вищому за неї, це не заперечує значення ідеалів. Навпаки, це найсильніше ствердження ідеалів, але, щоб це зрозуміти, необхідно критично проаналізувати, що таке ідеал. Сьогодні всі схильні вважати, що ідеалом є будь-яка мета, досягнення якої не передбачає матеріальної вигоди, що завгодно, заради чого людина готова пожертвувати своїми егоїстичними інтересами. Це суто психологічна, а тому релятивістська концепція ідеалу. З цієї суб’єктивістської точки зору фашист, охоплений прагненням підкоритися вищій силі й водночас придушити інших людей, є таким самим ідеалістом, як і борець за людську свободу й рівність. На такій основі проблему ідеалу вирішити неможливо.
Ми мусимо відрізняти справжні ідеали від фіктивних, і ця відмінність є настільки ж фундаментальною, як і відмінність між правдою і брехнею. Усі справжні ідеали мають спільну рису: вони висловлюють прагнення до чогось, іще не досягнутого, але необхідного для розвитку й щастя індивіда[168]. Ми не завжди можемо знати, що саме веде до цієї мети; ми можемо не погоджуватися щодо функціонального значення того чи іншого ідеалу для людського розвитку, але це не повинно бути підставою для релятивізму, який стверджує, ніби нам взагалі не дано знати, що сприяє життю, а що йому перешкоджає. Ми не завжди знаємо напевно, яка їжа є здоровою, а яка — ні, але ніхто не стверджуватиме, що ми взагалі не можемо ідентифікувати отруту. Так само ми можемо дізнатися, якщо захочемо, що отруює психічне життя. Ми знаємо, що злидні, заляканість, ізоляція спрямовані проти життя, а за життя є все те, що служить свободі й розвиває здатність і мужність людини бути собою. Питання про те, що є добрим для людини, а що — поганим, не метафізичне, а емпіричне, і відповісти на нього можна за допомогою аналізу природи людини, знання певних умов, що на неї впливають.
Але як нам бути з «ідеалами» на кшталт фашистських, які, безумовно, спрямовані проти життя? Як ми можемо збагнути факт того, що люди йдуть за цими хибними ідеалами з таким же запалом, з яким інші йдуть за істинними ідеалами? Деякі психологічні міркування дають відповіді на ці питання. Феномен мазохізму доводить: страждання або підпорядкування може приваблювати людей. Немає сумнівів, що страждання, підпорядкування або самогубство є протилежними до позитивних життєвих прагнень; проте суб’єктивно такі цілі можуть бути привабливими, їх досягнення може подобатися й давати задоволення. Цей потяг до того, що шкодить життю, більше за будь-яке інше явище заслуговує назви «патологічна перверзія». Багато психологів вважали, що відчуття насолоди й уникнення болю — це єдині законні принципи, що керують поведінкою людини; але динамічна психологія показує, що суб’єктивне задоволення не може бути достатнім критерієм для оцінки конкретної поведінки з точки зору задоволеності людини. Це видно з аналізу мазохістських явищ. Такий аналіз показує: насолода може бути наслідком патологічної перверзії, і тому він розповість про об’єктивний сенс переживань так само мало, як і солодкий смак отрути мало що розповість про її вплив на функціонування організму[169]. Отже, ми визначили справжній ідеал як будь-яку мету, досягнення якої сприяє розвитку, свободі й щастю особистості, а фіктивні ідеали — як ті компульсивні й ірраціональні цілі, досягнення яких може мати суб’єктивну привабливість (приміром, прагнення до підпорядкування), але є шкідливим для життя. З такого визначення випливає, що справжній ідеал — це не якась таємнича вища сила, що стоїть над індивідом, а чітке вираження повноцінної афірмації його «я». Будь-який ідеал, що суперечить такій афірмації особистості, тим самим виявляється не ідеалом, а патологічною метою.
169
Питання, розглянуте тут, відсилає нас до одного важливого моменту, про який я хочу бодай згадати: динамічна психологія може прояснити деякі етичні проблеми. Психологи зможуть допомогти, лише коли побачать важливість проблем моралі для розуміння особистості. Будь-яка психологія, включно з психоаналізом Фройда, яка розглядає ці проблеми в категоріях принципу задоволення, не враховує однієї важливої складової особистості, і залишає місце для догматичних і неемпіричних доктрин моралі. Аналіз любові до себе, мазохістської самопожертви й ідеалів, що я його зробив у цій книжці, ілюструє проблеми психології й етики, що потребують подальших досліджень.