На питання, чи сприяє якась економічна й політична система справі людської свободи, не можна відповісти з точки зору лише політики чи економіки. Єдиним критерієм реалізації свободи є активна участь індивіда у визначенні власної долі й життя суспільства не так формальним актом голосування, як повсякденною діяльністю, роботою, відносинами з іншими людьми. Сучасна політична демократія, якщо вона обмежує себе виключно політичною сферою, не в змозі належно здолати наслідки економічної незначущості пересічного індивіда. Але й суто економічних заходів — як усуспільнення[170] засобів виробництва — теж недостатньо. Тут я не маю на увазі оманливе вживання терміна соціалізм, яким послуговувалися для своєї тактики націонал-соціалісти. Я маю на увазі Росію, в якій соціалізм став брехнею, тому що, попри усуспільнення засобів виробництва широкими масами населення, маніпулює всесильна бюрократія; навіть якщо така система врядування і здатна діяти в економічних інтересах більшості народу, вона неминуче перешкоджає розвитку свободи й індивідуалізму.
Узагалі ніколи раніше не зловживали словами для приховування правди так завзято, як сьогодні. Зрада союзників називається миротворенням, військова агресія маскується під захист від нападу, завоювання малих народів проходить під назвою договору про дружбу, а найжорстокіше придушення цілого народу відбувається в ім’я націонал-соціалізму. Об’єктами таких же зловживань стали слова демократія, свобода й індивідуалізм. Є лише один спосіб визначити справжню відмінність між демократією та фашизмом. Демократія — це система, що створює економічні, політичні та культурні передумови для повноцінного розвитку індивіда. Фашизм — це система, що може називати себе як завгодно, яка змушує індивіда підкорятися зовнішнім цілям і послаблює розвиток його справжньої індивідуальності.
Чи не найбільше труднощів у встановленні умов для реалізації справжньої демократії криється в суперечності між плановою економікою та активною співпрацею кожного індивіда. Планова економіка в масштабах будь-якої великої промислової системи потребує значної централізації, а отже, й бюрократичного апарату, здатного керувати цією централізованою машиною. Водночас забезпечення активного контролю за системою з боку кожного індивіда й кожної, навіть найдрібнішої, одиниці цієї системи, вимагає значної централізації. Якщо планування згори не поєднуватиметься з активною участю знизу, якщо потік громадського життя не надходитиме постійно знизу догори, планова економіка призведе до нової форми маніпулювання народом. Вирішення проблеми поєднання централізації з децентралізацією — одне з головних завдань, що стоять перед суспільством. Воно не складніше за ті завдання технічного плану, які ми вже вирішили і які дали нам майже цілковите панування над природою. Проте вирішити його можна тільки в тому випадку, якщо ми усвідомлюватимемо, що це необхідно, і якщо віритимемо в людей, у їхню здатність дбати про справжні людські інтереси.
Тут ми знову зіштовхуємося з проблемою приватної інщіативи. В умовах ліберального капіталізму приватна ініціатива була одним із найсильніших стимулів у розвитку й економічної системи, і особистості. Але тут ми маємо два зауваження: вона розвивала особистість частково — лише волю й розум, а в решті залишала її підпорядкованою економічним цілям; окрім цього, принцип приватної ініціативи добре спрацював тільки на початку епохи капіталізму, в епоху вільної конкуренції, коли було достатньо місця для численної кількості незалежних економічних одиниць. Тепер ця сфера звузилася. Лише невелике коло людей може проявляти індивідуальну ініціативу. Якщо ми хочемо реалізувати цей принцип сьогодні й розширити його настільки, щоб вільною стала вся особистість, це можливо лише на основі раціональних, спільних зусиль усього суспільства й за умови такої децентралізації, яка зможе гарантувати справжню активну співпрацю і контроль з боку найдрібніших складових загальної системи.