Як ми бачили, коли в характері вже розвинулися певні потреби, поведінка, що відповідає цим потребам, одночасно дає і психологічне задоволення, і практичну користь у плані матеріального успіху. Поки суспільство забезпечує індивіду задоволення в обох сферах одночасно, ми маємо ситуацію, в якій психологічні сили цементують соціальну структуру. Проте рано чи пізно виникає розрив. Традиційний склад характеру ще існує, та водночас постають нові економічні умови, за яких колишні риси характеру втрачають корисність. Люди схильні діяти відповідно до власного складу характеру, але при цьому або їхня поведінка перетворюється на перешкоду для досягнення економічних цілей, або вони просто не в змозі діяти згідно зі своєю «природою». Структура характеру колишнього середнього класу ілюструє те, що ми маємо на увазі, особливо у випадку країн із суворою класовою стратифікацією на кшталт Німеччини. Старі чесноти колишнього середнього класу — господарність, ощадливість, обережність, недовірливість — у сучасному бізнесі стають значно менш цінними за нові чесноти, такі як ініціативність, готовність ризикувати, агресивність тощо. Навіть якщо старі чесноти подекуди й корисні (як у випадку з дрібним крамарем), можливості для такого виду бізнесу настільки звузилися, що лише меншість синів колишнього середнього класу може успішно «використовувати» свою традиційну структуру характеру в економічній діяльності. Завдяки вихованню в них розвинулися ті риси вдачі, які свого часу були пристосовані до соціальних умов їхнього класу, проте економічний розвиток ішов швидше, ніж розвиток характеру. Розрив між економічною та психологічною еволюціями призвів до того, що в процесі звичайної економічної діяльності психологічні потреби вже не задовольняються. Однак психологічні потреби таки існують, тож доводиться шукати інші способи їх утамувати. Суто егоїстичне прагнення до особистої переваги, притаманне низам середнього класу, переходить із приватної площини в національну. Садистичні імпульси також спершу застосовувалися в конкурентній боротьбі, посиленій фрустрацією в економічній сфері, але тепер вони виходять на суспільну й політичну арену, а потім, звільнившись від будь-яких обмежень, знаходять задоволення в політичних переслідуваннях і війні. Таким чином, психологічні сили, злившись із роздратуванням, спричиненим фрустрацією від різних ситуацій, перетворилися з цементу, що скріплював суспільний лад, на динаміт, яким могли користуватися групи, що прагнули зруйнувати політичну й економічну структуру демократичного суспільства.
Ми не говорили про роль виховання у формуванні соціального характеру, та позаяк на думку багатьох психологів саме методи виховання в ранньому дитинстві та навчальні техніки, застосовані до дітей, є причинами розвитку певного характеру, видається доречним зробити кілька зауважень із цього приводу. Насамперед ми мусимо уточнити, що саме маємо на увазі під терміном «виховання»[171]. Хоча його можна визначити різними способами, одначе з точки зору соціального процесу ми отримаємо щось на кшталт цього: соціальною функцією виховання є підготовка індивіда до виконання тієї ролі, яку йому пізніше належить відігравати в суспільстві, що означає формування характеру індивіда таким чином, щоб він наближався до соціального характеру, щоб його власні прагнення збігалися з вимогами соціальної ролі. Саме ця функція визначає систему виховання й освіти в будь-якому суспільстві, тож ми не можемо пояснювати структуру суспільства чи особистості його членів через процес виховання. Водночас тим можемо пояснити систему виховання й освіти у конкретному суспільстві крізь призму вимог, висунутих соціально-економічною структурою конкретного суспільства. Однак методи виховання надзвичайно важливі, бо саме вони є тими засобами, за допомогою яких соціальні вимоги перетворюються на особисті риси людей. Хоч техніки виховання і не є причиною формування певного виду соціального характеру, але це один із механізмів, що формують такий характер. У цьому сенсі знання й розуміння виховних методів є важливим складником загального аналізу будь-якого суспільства.
Щойно зазначене стосується й одного з секторів виховного процесу — сім’ї. Фройд показав, що ранні переживання дитини мають вирішальний вплив на формування особистості. Якщо це так, то як ми можемо зрозуміти твердження, що дитина (принаймні у нашій культурі) має дуже мало контактів зі справжнім життям суспільства, але при цьому вона й формується цим суспільством? Відповідь полягає в тому, що батьки — за винятком індивідуальних відмінностей — застосовують шаблони виховання, заведені в їхньому суспільстві, а також власним прикладом показують соціальний характер свого суспільства або класу. Вони передають дитині те, що ми можемо назвати психологічною атмосферою чи духом суспільства, бо вони є тими, ким є, — втіленням цього духу, який вони представляють. Отже, сім’ю можна вважати психологічним агентом суспільства.
171
Ужитий в оригіналі термін