Каспар вийшов. Кіт тим часом підставив бік під тепло, що струмувало з каміна. Доня помітила, що шерсть у тому місці рудувата, наче підпалена.
— Можна, я зватиму вас Філія? — запитав кіт. Так звучить ваше ім’я латиною.
Доня подумала й спитала:
— А чому?
— Бо я великий прихильник латини. Це така шляхетна й вишукана мова! Але якщо ви проти…
— Ні-ні, я не проти!
— Дуже дякую, — вклонився кіт.
Каспар тим часом переодягся в чорний костюм з білим комірцем. На ногах тепер мав сірі панчохи.
Хлопець подав Доні довгу зелену сукню з чорним мереживом і щось подібне до плаща, підбитого рудим шовком. Зразу було видно, що це старовинні речі.
— Хай наша гостя переодягається, а я піду до Дмитра. Коли він був хлопчиком, ми з ним дуже приятелювали. Але потім він виріс, одружився, і перестав бути таким цікавим до життя…
— Візьми парасолю, — нагадав Фелікс.
— Дякую, де вона?
— Як завжди, під канапою.
Коли Каспар пішов, кіт мовив:
— Як будете готові, покличете, — і зник у сусідній кімнаті.
Доня почувалася щасливою, адже, хоч кімната була майже порожня і досить занедбана, однак гарніша за всі кімнати, які їй доводилось бачити. А спортивні штани і картата сорочка, в яких Доня вешталася всеньке літо, виглядали жалюгідним ганчір’ям порівняно з атласом і мереживом! Вона хотіла скинути кеди, але від підлоги тягло. Тому просто сіла в крісло, підібгавши ноги.
— Чудесно! — вигукнув Фелікс. — Я охоче став би вашим лицарем, якби не був; котом і не мав своєї прекрасної панни!
— Мені б дзеркало…
— На жаль, — розвів кіт лапами, — нещодавно я розбив останнє дзеркало в цьому домі… Але ви, Філіє, можете побачити; своє відображення у моїх очах.
— Дякую, — відказала Філія, себто Доня.
… Після вечері, яка складалася з молока, хліба та кількох смажених рибок, і на якій був присутній Альфред — великий павук-хрестовик, кіт вдоволено потягся:
— Позаяк сьогодні такий щасливий вечір, прочитай нам, будь ласка, Каспаре, отой мій улюблений уривочок про звірів приручених і неприручених…
Доня хотіла спати, але намагалася поводитись чемно у такому вишуканому товаристві.
— Добре, якщо ніхто не заперечує.
— Я не заперечую, — сказала Доня.
— Мені більше подобається розділ про спільне мислення, але я залюбки послухаю і цей, — зауважив павук.
— Мушу сказати вам, друзі, що книжка зникла. Але я знаю її напам’ять.
— Я так і знав! — вигукнув Фелікс, ляснувши хвостом по кріслі. — Це зробила вона!
— А коли ти її бачив? — спитав Каспар.
— Та вона стирчить тут цілими днями, все тебе виглядає. Не дає мені дороги перейти! Це вона вкрала книжку, щоб ви помирилися. А якщо ні, то її спалить. Я ж не раз казав тобі, що треба дати книжку мені на сховок. Я ж при зброї! — кіт поклав на стіл обидві пазуристі лапи.
— А коли повернеться господар? То ж його книжка… — запитав Каспар.
Навіть павук здивувався:
— Він помер, як же він повернеться?
— Я ж повернувся… Ну, добре, не будемо сперечатися. Твоє припущення, Феліксе, легко перевірити, але я не хотів би з нею зараз зустрічатися. Нам треба вислизнути звідси непоміченими.
— Можна спитати, про кого це ви говорите? — не втерпіла Доня.
— Про одну папужку, що зветься Алегорія. Вона — наш найбільший ворог. Хитрий і підступний!
— Вона не ворог, — заперечив Каспар, — вона просто самотня.
— То я найсамотніший у світі… — зажурився павук.
— Бо ти повиживав усіх павуків з дому!
— Вони — не мого роду, та й, смію зауважити, не всіх. Під твоїм кріслом, Феліксе, повно павутиння…
— Щось придумаємо, Альфреде, — мовив Каспар. — Ми з Донею вирушаємо завтра у подорож. Не може бути, щоб у цілому світі не знайшовся хтось тобі до пари. А щодо Алегорії, то від долі не втечеш. Ліпше з нею поговорити завтра. Ну, почнемо?..
— Угу, — муркнув кіт, стрибнувши Каспарові на коліна.
— «Приручуючи перших звірів, людина шанувала їх як братів по крові. Це вони зробили її сильнішою, а влада, як відомо, всіх псує. І повага змінилася небажанням зрозуміти душу тварини, а відтак — жорстокістю. Історія звірів існує поряд з історією людей. Звірі змінюються так само, як люди: ніщо не стоїть на місці. Є лише поодинокі випадки приязні тварин до людей, та й то серед приручених, а загалом усе пройняте боротьбою між ними. Тварини захищаються, люди нападають. Захист ніколи не приводить до перемоги.
Перша приручена тварина була, напевно, слабкою і потребувала захисту. Ці слабкі істоти породили собі подібних, у крові яких уже була неспроможність діяти самостійно. То був вік дитинства. Дорослість настала тоді, коли люди почали вважати приручених звірів своїми рабами, а згодом, що найгірше, речами. Річ, яка зіпсувалася, стає непотрібною. Деякі звірі служили як іграшки. Це стосується собак, котів, мавп, співочих птахів. Людина міркує так: раз я їх годую, вони мене повинні тішити. Тварина ж — довіряє. Кожен думає своє, однак звірі часто гинуть, ставши непотрібними.
Коли звір хоче вашої ласки, то це його потреба, а не бажання вам догодити…»
— А ті звірі, що в клітках, вони приручені? — спитала дівчинка.
— Це найдикіші звірі в світі! — обурився Фелікс. — Вам не здається, Філіє, що слово клітка недоречне в нашому товаристві?
— Гадаю, друзі, ви пробачите нашій гості. Вона ще не звільнилась від хибних поглядів, бо не знає кращих. То не її провина…
— Я ніколи не чула, щоб котів і павуків тримали в клітках, — зауважила Доня. — Вони ж не кусаються… І що я зроблю, коли мені хочеться бавитися із звірятами?
— Ця юна істота, — озвався Альфред, — має на це повне право. Ти б, Каспаре, краще її розважив. Гра — найкращий спосіб пізнавати. А ти, Феліксе, хіба забув, коли був кошеням? Хіба ти не хотів бавитись?
— Мене викинули разом з моїми братами й сестрами, заледве ми почали бачити. Вони померли з голоду і холоду, а мене підібрав Каспар і сховав за пазуху. Зігрів, вигодував і подарував мені цей дім. Я був такий заляканий і приголомшений, що не помітив, як виріс…
— Я бачу, Феліксе, що нещастя тебе зламало, — не вгавав павук.
— Цить!
Кіт розлючено ляснув хвостом.
— Годі сваритися, — лагідно дорікнув Каспар.
Доня вдячно посміхнулася до нього й зітхнула:
— Ти ж казав, що ми тут відпочинемо.;!
— О боже! Наша гостя хоче спати! — похопився Каспар.
І всі одразу заметушились коло Доні.
Це також слід знати тим звірам, які ще й досі вірять в безкорисливість людини. Приручені пес, корова, кінь не викликають ні в кого подиву. Хай собі допомагають людині, якщо це їм подобається. Значно безглуздішим є приручення соколів та орлів. У них відбирають розум, виснажуючи голодом і безсонням, а тоді спускають з ланцюга, милуючись, як голодний птах полює. Розваги бувають корисливі. Але послухайте, любі друзі, про канарок з Канаркових островів: якими вони були колись і якими стали тепер. Жителі цих островів у давнину полювали, збирали плоди. І розводили канарок, вчили їх співати, живучи з ними у мирі й злагоді. Їхня мова і мова канарок були дуже схожі. Люди розуміли канарок, а канарки людей. І так могло тривати доти, доки світить сонце в небі. Аж тут на острови прибули кораблі з цивилізованими європейцями. Усім відомо, чим обертається зустріч істот простих, щирих і безоружних з озброєними до зубів, жадібними шукачами пригод. Кожне знищення народу настає тоді, коли загарбники вивчать його мову. Іспанці, а це були вони, ніяк не могли підкорити сердешних дикунів, бо ті мали пташину мову і канарки вчасно сповіщали їм про наміри ворога. Тоді хитрі завойовники скористалися однією із своїх говірок, що нагадує свист. Вони навчили розмовляти нею дикунів і канарок. Досить швидко на Канаркових островах не залишилось жодного корінного мешканця. А канарки в клітках потрапили у різні кінці світу, легко підхоплюючи будь-яку мелодію. Стали розвагою для людей. І не знають своєї батьківщини, їхня домівка — клітка.