Красуні польові, блискучі ваші тони
Не тільки очі нам уранці веселять, —
Їм дало у ясній поемі вихвалять
Любові й прагнення високого закони.
Тичинок золото, що в чистім сріблі тоне,
Нам відкрива скарби, з яких боги творять,
І тайни світлої навік лягла печать
На біле полум’я зубчастої корони.
Ви розвиваєтесь у день той весняний,
Коли з прозорих крил, по смерті знов живий,
Христос розсипав нам нової правди перли, —
І вдруге бачимо ми цвіт ваш восени,
Щоб молодечих днів вернути милі сни
І мрії воскресить, які в душі завмерли.
Люсьєна вразила цілковита незворушність Лусто під час читання сонета; йому була ще незнайома та зовнішня байдужість, яка набувається звичкою до критики і властива журналістам, що їм уже остогидли і проза, і драми, і вірші. Поет, призвичаєний до похвал, проковтнув розчарування і прочитав сонет, що дуже подобався пані де Баржетон та його друзям із Братства.
«Може, цей вирве з нього бодай слівце», — подумав він.
Стокротка звуть мене. Колись усіх манила
Я тільки вродою барвистих пелюстків.
Щаслива, я жила між сестер та братів,
Усюди славлена і всім кохана й мила.
Ой леле! Враз нова злягла на мене сила,
Для мук зростаю я у тиші квітників;
Я правди вісниця для тих, хто полюбив,
І розцвіт ніжний мій то разом і могила.
Минувся супокій і щастя осяйне,
Рука допитлива без жалю рве мене,
Аж поки пелюсток не скаже їй окремий,
Що серце любого чи любої таїть, —
І я, без чистої своєї діадеми,
На землю падаю — у поросі зотліть.
Скінчивши, поет глянув на свого Арістарха[83]. Етьєн Лусто втупив погляд у дерева розсадника.
— Ну, що? — звернувся до нього Люсьєн.
— Ну, що ж, читайте далі, друже! Хіба я не слухаю? В Парижі мовчки слухати — означає хвалити.
— А може, досить? — сказав Люсьєн.
— Читайте далі, — досить різко відповів журналіст.
Люсьєн прочитав іще одного сонета, але читав уже мертвий серцем, бо непроникна Етьєнова байдужість охолодила його. Якби він стояв ближче до літературного життя, то знав би, що за таких обставин мовчанка в середовищі авторів, так само як і безцеремонна брутальність, свідчать про заздрощі, породжені прекрасними творами, тоді як висловлений уголос захват означає, що колега задоволений: твір посередній — а це завжди тішить самолюбство суперника.
В природі кожен квіт — окреме в книзі слово:
Троянда в ній — любов жагуча і п’янка,
Чарує скромністю фіалка запашна,
В лілеї простота відсвічує чудово.
Але — дитя теплиць, німе і загадкове,
Лілея без душі, троянда без вина —
Камелія, на те вродилася вона,
Щоб тішити нудьгу дівочого алькова.
Люблю, проте, коли у сяєві огнів
Музику пристрасну і переливний спів
Красуні слухають у театральних ложах, —
І цвіт камелії у косах золотих
Вінчає чарівниць, що молимось на них,
До статуй Фідія в своїй пишноті схожих.
— Якої ж ви думки про мої злощасні сонети? — спитав Люсьєн навпростець.
— Хочете знати правду? — мовив Лусто.
— Я надто молодий, щоб любити її, проте мені дуже хочеться успіху, і тому я вислухаю правду без гніву, хоч і не без гіркоти, — відповів Люсьєн.
— Бачите, друже, пишномовність першого сонета свідчить про його ангулемське походження. Мабуть, він дорого вам дістався, якщо ви не відмовилися від нього; на другому й третьому вже відчувається вплив Парижа; але прочитайте ще один, — додав він, зробивши жест, який полонив провінційного поета.
Заохочений цим проханням, Люсьєн уже впевненіше прочитав сонет, що його вподобали д’Артез і Брідо, можливо, за його барвистість.
П’ятдесятий сонет
ТЮЛЬПАН
Я — нідерландський квіт, тюльпан високочолий.
Фламандець, над усіх у витратах скупий,
Таку ціну склада добірності моїй,
Якої діамант не осягне ніколи.
На принців схожий я, що вродою бороли
Красунь вибагливих примхливо ніжний рій,
Сіяє пурпуром мій пишнобарвний стрій,
Огнями дивними переливають поли.
вернуться
Арістарх (217–145 рр. до н. е.) — давньогрецький учений, який мав репутацію суворого, але справедливого критика.