Образи друзів із Братства промайнули перед схвильованим зором Люсьєна, проте Лусто знову відвернув його увагу своїми страшними наріканнями.
— Такі люди рідко зустрічаються, і вони надто самотні в цьому киплячому казані; так у світі закоханих рідко зустрічаються щирі коханці, у світі фінансистів — чесні комерсанти, у журналістиці — чисті люди. Досвід людини, яка вперше сказала мені про те, про що я вам зараз кажу, нічого нікому не дав, так і мій досвід, думаю, не прислужиться вам. Щороку все з тим же невтримним шалом із провінції пориваються однакові, щоб не сказати щоразу більші, юрми безвусих честолюбців, які, високо піднісши голову, з гордим серцем кидаються на приступ Моди, цієї принцеси Турандот із «Тисячі й одного дня»[84], і кожен мріє стати принцом Калафом! Але нікому з них не щастить розгадати загадку. Всіх поглинає безодня лиха, помийниця газети, багно книжкової торгівлі. Вони чіпляються, ці жебраки, і за біографічні довідки, і за тріскучі монологи, і за хроніку паризьких подій, і за книжки, зобов’язані своїм виходом у світ логіці торговців друкованого паперу, а ті, звичайно, надають перевагу дурницям, що розходяться за півмісяця, перед шедеврами, які потребують часу для збуту. Вся ця гусінь, що гине раніше, ніж із неї вилупиться метелик, живе підлотою й ганьбою, вона ладна кусати чи хвалити молодий талант за наказом якогось паші з «Конститюсьйонель», «Котідьєн» або «Деба», за сигналом видавців, з прохання заздрісного товариша, а часто за самий тільки обід. Ті, хто, зрештою, долає перешкоди, звичайно забувають про перші прикрощі. Я сам півроку строчив статті, вкладав у них весь цвіт своєї дотепності заради одного негідника, який їх видав за свої і завдяки їм заробив відділ фейлетонів, а мене не взяв навіть у співробітники, він мені й ста су не дав, і я досі мушу подавати йому руку.
— Але чому? — з обуренням у голосі спитав Люсьєн.
— А тому... Мені, може, треба буде вмістити якийсь десяток рядків у його газеті, — холодно відповів Лусто. — Одне слово, мій друже, секрет літературного успіху не в тому, щоб працювати самому, а в умінні користуватися чужою працею. Власники газет — підрядчики, а ми — мулярі. І ось чим людина нікчемніша, тим швидше досягає вона успіху; бо така людина завжди ладна ковтати найгіркіші пілюлі, потурати ницим примхам літературних султанів, як, скажімо, отой колишній ліможець Гектор Мерлен, що вже завідує політичним відділом у одному з органів правого центру і дописує у нашу газетку; я бачив, як він підняв капелюха, що його впустив головний редактор. Цей хлопець пролізе між двома честолюбцями, поки ті гризтимуться, і зуміє нікого не зачепити! Мені шкода вас! Я бачу, що ви повторюєте мене, і я певен: через два роки ви станете таким, який я тепер. В моїх гірких повчаннях ви, може, запідозрите засудженого на вічні муки в пеклі. Ніхто не зважиться сказати вам те, про що я зараз кричу, як людина, поранена в саме серце, як повий Йов на гноїщі: «Осьде виразки мої!»
— Чи на цьому полі, чи на іншому, але мені доведеться боротися, — сказав Люсьєн.
— То знайте ж, — вів далі Лусто, — якщо ви маєте хист, вам у цій боротьбі доведеться дуже нелегко, тому для вас вигідніше бути пересічністю. Стійкість вашої чистої совісті похитнеться, коли вам доведеться мати справу з тими, від кого залежатиме ваш успіх, — хто одним словом може дарувати вам життя, але не побажає вимовити цього слова. Бо, повірте, модний письменник поводиться з новачками в літературі куди жорстокіше, куди суворіше, ніж найбрутальніший видавець. Де гендляр бачить тільки збитки, там автор боїться конкурента; один просто ошукує вас, другий ладен знищити. Щоб писати хороші книжки, бідолашна дитино, ви з кожним змахом пера черпатимете з свого серця всі його сили, ніжність, енергію і перетворюватимете їх на пристрасті, почуття, слова. Ви писатимете, замість того щоб діяти, співатимете, замість того щоб боротися, ви будете кохати, ненавидіти, жити у ваших книжках; але, ревниво оберігаючи скарби своєї душі для своїх книжок і своє золото та пурпур заради героїв ваших романів, ви самі никатимете паризькими вулицями в дранті, втішені тим, що, усупереч актам громадянського стану, ви дали життя Адольфові, Корінні, Кларіссі, Рене або Манон[85]; ви зіпсуєте собі життя й шлунок, щоб породити своє творіння, яке на ваших очах буде оббріхдне, зраджене, продане, кинуте журналістами в лагуни забуття, поховане руками ваших найкращих друзів. Чи стане у вас духу дочекатися, коли ваше творіння оживе, воскрешене? Ким? Коли? Як? Є така чудова книжка «Оберман»[86], pianto[87] зневіри, книжка, приречена на самотність у пустелі книжкових комор, одна з тих книжок, які видавці іронічно звуть солов’ями — чи настане для неї Великдень? Хтозна! А ви — чи знайдете ви видавця, який відважиться надрукувати «Стокротки»? Шкода й думати про те, щоб вам заплатили, — аби лиш надрукували. Тоді набачитеся цікавих сцен!
85