— То як, продовжимо наші переговори? — спитав Лусто.
— Е, синашу, — по-панібратському сказав Барбе, — у мене в коморі шість тисяч непроданих книжок. Ну, а книжки, як влучно висловився один старий книгар, не франки! Книжка йде погано.
— Якщо ви, любий Люсьєне, зайдете в його крамничку, то побачите на дубовій конторці, купленій на розпродажі після банкрутства одного виноторговця, лойову свічку, з якої не знято нагару: так вона повільніше згорає. В напівмороці, при мерехтінні цього тьмяного вогника, ви все-таки помітите, що полиці порожнісінькі. Охороняє всю цю пустку хлопчина в синій куртці. Він хукає собі на пальці, підтанцьовує і вимахує руками від холоду, як ото візник на передку. Озирніться! Книжок у його крамничці не більше, ніж тут у мене. Ніхто не вгадає, чим там торгують!
— Ось вам вексель на сто франків, терміном на три місяці, — сказав Барбе, мимоволі усміхаючись на жарти Етьєна і витягуючи з кишені гербовий бланк, — я візьму ваші книжки. Готівкою дати не можу, торгівля йде геть погано. Але я відчув, що я вам потрібний, а оскільки в мене зараз немає ні су, щоб услужити вам, то я приготував вексель. Хоч і не люблю я давати свій підпис.
— То я повинен іще й дякувати вам? — спитав Лусто.
— Хоч векселі й не оплачують почуттями, я прийму вашу подяку, — сказав Барбе.
— Але мені потрібні рукавички, а у парфюмерів мають нахабство не брати ваших векселів! — відповів Лусто. — Стривайте-но, у верхній шухляді комода в мене лежить розкішна гравюра. Ціна їй вісімдесят франків. Адже я надрукував над нею досить дотепну статтю. Я проїхався щодо «Гіппократа, який зрікається дарів Артаксеркса»[91]. Он як! Ця прекрасна картина буде повчальною для всіх лікарів, що теж відмовляються від надмірно пишних дарів паризьких сатрапів. Під гравюрою ви знайдете ще з тридцять романсів. Забирайте все й давайте мені сорок франків.
— Сорок франків! — заквоктав книгар, як перелякана квочка. — Двадцять, щонайбільше. Та й це втрачені гроші, — додав Барбе.
— Давайте двадцять! — сказав Лусто.
— Ох, боже мій, навіть не знаю, чи знайдеться в мене стільки, — сказав Барбе, нишпорячи по кишенях. — Е, ось вони. Ви грабуєте мене. Знаєте до мене підхід.
— Рушаймо, — сказав Лусто. Він узяв Люсьєнів рукопис і провів чорнилом риску під мотузкою.
— Чи нема у вас ще чогось? — запитав Барбе.
— Нічого нема, мій скромний Шейлоку. Ну, я тобі влаштую добру оборудку! Він утратить на пій тисячу екю й по заслузі — хай не грабує мене! — шепнув Етьєн Люсьєнові.
— А як же ви писатимете про ті книжки? — спитав Люсьєн, коли вони поїхали в Пале-Рояль.
— Пусте! Ви не знаєте, як строчать статті. Щодо «Подорожі в Єгипет», то я перегорнув книжку, не розрізаючи її, прочитав навмання кілька сторінок і знайшов одинадцять мовних огріхів. Я напишу стовпець, де скажу, що, хоч автор і вивчив мову качок, вирізьблених на єгипетських каменюках, названих обелісками, але своєї рідної мови він не знає. Мовляв, замість того щоб розводитися про природничу історію та старожитності, він мав би сказати дещо про майбутнє Єгипту, про розвиток цивілізації в ньому, навчив би, як зблизити Єгипет і Францію, яка, завоювавши його, а згодом втративши, могла б іще підкорити його своєму духовному впливу. Потім я зроблю з цього патріотичний монолог і нашпигую його тирадами про Марсель, про Левант, про нашу торгівлю.