Це зловісне скупчення нечистот, вікна, забруднені дощем і пилюкою, низькі халупки, прикриті дрантям, бридкі недобудовані стіни — усе це в цілому скидалося на циганський табір, ярмаркові ятки або тимчасові повітки, що їх ставлять у Парижі довкола незавершених будов; спотворена гримасами личина цього паризького торжища напрочуд пасувала до всіх видів торгівлі, що буяла тут, у цьому зухвалому, галасливому і охопленому скаженими веселощами вертепі, де від часу революції 1789 року і до революції 1830 року вершилися великі справи. Напроти, в нижньому поверсі палацу, протягом двадцяти років містилась біржа. Отже, тут утворювалася громадська думка, підносились і падали репутації, залагоджувалися політичні й фінансові справи. В цих галереях призначалися побачення до й після біржі. Комерційний і банкірський Париж часто запруджував подвір’я в Пале-Роялі й поспішав сховатися під накриття галерей, як тільки починався дощ. Цій будівлі, невідомо коли і як тут спорудженій, була властива надзвичайна лункість. Вибух сміху розносився по всіх галереях. Якщо в одному кінці виникала сварка, на другому кінці про це вже знали. Тут були лише книгарні, поезія, політика, проза, модистки, а ввечері з’являлися повії. Тут процвітали книжки і мода, нові й старі світила, змови Трибуни і вигадки книжкової торгівлі. Тут продавались новинки, і парижани вперто хотіли купувати їх лише тут; тут за один вечір розходився у тисячах примірників той чи інший памфлет Поля-Луї Кур’є[92] або «Пригоди королівни», перший постріл, скерований Орлеанським домом проти хартії Людовіка XVIII. В той час, коли там бував Люсьєн, вітрини в деяких крамничках були опоряджені досить пишно, але ці крамнички розміщались у рядах, обернутих до саду або подвір’я. Аж до того дня, коли вся ця дивовижна колонія загинула під молотком архітектора Фонтена, крамниці, розташовані в середньому ряду, були цілком відкриті й підперті стовпами, як провінційні ярмаркові ятки, і крізь розвішаний крам або скляні двері погляд охоплював зразу обидві галереї. Через те, що опалювати приміщення не було змоги, продавці користувалися лише жаровнями, і кожен у своїй особі становив пожежну охорону, бо через найменшу необережність за чверть години могло згоріти все це царство дощок, висушених на сонці і мовби розпечених полум’ям проституції, царство, наповнене серпанком, мусліном, папером і постійно провітрюване протягом. У модних крамницях було повно неймовірних капелюхів, створених, здавалося, скоріше для вітрин, аніж для продажу. Сотнями виставлені на металевих стрижнях, увінчаних грибом, вони розцвічували галерею веселкою кольорів. Протягом двадцяти років усі, хто тут ходив, запитували себе: на чиїх головах ці прибиті пилом капелюхи закінчать свою кар’єру? Модистки, здебільшого негарні, але жваві й моторні, заманювали жінок лукавими речами, наслідуючи манери та жаргон базарних перекупок. Гризетки, гострі на язик та безцеремонні, чіплялися до перехожих. Залізши на табурет, вони вигукували: «Купіть гарненький капелюшок, пані! Пане, чи не купите ви чогось?» Багатий і мальовничий словник оздоблювали виразні інтонації, погляди і гримаси, які ті жінки кидали вслід перехожому. Книгарі й модистки жили в добрій злагоді. В пасажі, пишно іменованому Скляною галереєю, гніздилися найсвоєрідніші промисли. Тут улаштувались черевомовці, шарлатани різного штибу, видовища, де не було чого дивитись, і видовища, де вам показували цілий світ. Тут попервах знайшов притулок один пройда, який нажив на ярмарках сімсот чи вісімсот тисяч франків. Замість вивіски в нього красувалося сонце, що оберталось у чорній рамі, навколо якої червоними літерами був виведений напис: «Тут людина побачить те, чого бог ніколи не побачить. За вхід два су». Балаганний закликальник ніколи не впускав одного одвідувача, але не впускав і більше двох. Варто було туди ввійти, як ви опинялись перед великим дзеркалом. Зненацька лунав голос, схожий на гуркіт механізму, в якому спущено пружину, голос, здатний налякати й берлінського Гофмана: «Ви бачите тут, панове, те, чого бог одвіку не побачить: свою подобу! Бог не має подоби!» Ви виходили звідти присоромлені і не зважувалися признатись у своїй дурості. Біля всіх дверей лунали крикливі голоси, що вихваляли всякі косморами, краєвиди Константинополя, театр маріонеток, автомати, які грали в шахи, собак, що вміли розрізняти перших красунь. Тут, у кав’ярні Бореля, процвітав черевомовець Фіц-Джемс, поки не перебрався в Монмартр доживати віку серед студентів Політехнічної школи. Тут були продавщиці фруктів і квітникарки, а також славетний кравець, у якого вечорами, як сонце, сяяло у вітрині гаптування на військовому мундирі. Зранку й до другої години Дерев’яні галереї були німі, темні, порожні. Торговці розмовляли між собою, як у себе вдома. Побачення, які призначали тут паризькі жителі, починались із третьої години, тобто коли відкривалася біржа. Як тільки збиралася публіка, починалось безкоштовне читання розкладених у книгарнях книжок. Голодні до літератури юнаки з порожніми кишенями накидалися на ці книжки. Прикажчики, зобов’язані оберігати лотки з книжками, милосердно дозволяли біднякам гортати сторінки. Книжки в дванадцяту частку аркуша на двісті сторінок — такі, як «Смарра», «Петер Шлеміль», «Жан Сбогар», «Жоко»,
92