[93] — ці читачі поглинали за двома заходами. На той час іще не існувало читалень, і щоб прочитати книжку, треба було її купити — тому романи тоді продавали в такій кількості, яка в наші дні здалась би фантастичною. В тому, як подавали цю милостиню бідній і жадібній до знань молоді, було щось суто французьке. Поезія цього жахливого базару набувала блиску з настанням вечора. З усіх прилеглих вулиць сюди напливала безліч веселих дівчат, що могли прогулюватися тут безкоштовно. З усіх кутків Парижа поспішали сюди повії на промисел. Кам’яні галереї належали привілейованим домам розпусти, що оплачували право виставляти своїх виряджених, як принцеси, дівок під тією чи іншою аркадою або у відповідному місці в саду, тоді як Дерев’яні галереї були вільною територією для повій, відкритим для всіх храмом проституції. Жінка могла ввійти сюди, вийти в супроводі своєї жертви і повести її, куди заманеться. Ці жінки принаджували вечорами до галерей таку юрму чоловіків, що рухатися доводилось дуже повільно, як у процесії або на маскараді. Ця повільність, нікому не заважаючи, допомагала всім добре роздивитися одне одного. Дівулі одягалися в манері, що тепер уже вийшла з моди: виріз сукні до половини спини і такий самий відвертий спереду. Зачіски вигадували собі найхимерніші, щоб привернути увагу: в дусі нормандської пастушки, у стилі іспанки, кучерики, як у пуделя, або гладенька зачіска на проділ; білі панчохи, які туго обтягували литки, і вміння, ніби неумисне, але завжди доречно, виставляти ногу напоказ. Уся ця сороміцька поезія нині втрачена. Вольнощі запитань і відповідей, весь цей голий цинізм, що Ділком відповідав оточенню — тепер більше не зустрінеш ні на маскарадах, ані на балах, нині таких уславлених. У цьому було щось жахливе й розгульне. Блискуча білість плечей сяяла на темному тлі чоловічої юрби і створювала пишний контраст. Гомін голосів і тупотіння ніг зливалися в шум, який долітав аж у глибінь саду, подібно до безперервної басової ноти, розцвіченої спалахами жіночого сміху і вряди-годи заглушуваної викриками сварок. Порядні й видатні люди стикалися тут з людьми злочинного вигляду. Це дивовижне збіговисько мало в собі щось дуже пікантне й хвилювало навіть байдужих. Тому до останньої хвилини, поки існувала ця споруда, сюди стікався весь Париж, і, коли архітектор прокладав у фундаменті погреби, парижани ще гуляли по дерев’яному помості над ними. Руйнування цих огидних дерев’яних бараків викликало повсюдний і одностайний жаль.
вернуться
«Смарра» — повість французького письменника-романтика Ш. Нодьє (1780–1844); «Петер Шлеміль» — фантастична повість німецького письменника А. Шаміссо (1781–1838); «Жоко» — книга французького вченого й письменника Ш. Пужена (1755–1839).