— Так.
— Значить, посміємося!
Люсьєн почервонів до вух.
— Ти довго там вовтузитимешся, Доріа? — сказав Блонде, постукавши у вікно видавцевого кабінету.
— Зараз, голубе, я буду до твоїх послуг!
— От і гаразд, — сказав Лусто своєму супутникові. — Цей юнак, хіба що трохи старший від вас, працює в «Деба». Він один з князів критики, людина небезпечна. Доріа вийде до нього на поклін, і ми тоді доповімо про нашу справу цьому наші віньєток та книгодруку. А то нам довелося б чекати до одинадцятої години. Публіки тут збирається все більше й більше.
Люсьєн і Лусто приєдналися до Блонде, Фіно й Верну і стали окремою групкою в глибині крамниці.
— Що він там робить? — запитав Блонде у Габюссона, головного касира, що підвівся й привітався до нього.
— Купує тижневик. Хоче його відновити, щоб протидіяти впливу «Мінерви», яка обслуговує Емері, та «Консерватора», просяклого сліпим романтизмом.
— А платитиме він добре?
— Як завжди... аж надто добре! — сказав касир.
В цей час увійшов молодий автор, який щойно випустив чудовий роман, що мав великий успіх і одразу розійшовся. Тепер його роман виходив другим виданням у Доріа. Цей письменник, наділений тією рідкісною і чудовою зовнішністю, яка притаманна справжнім митцям, дуже вразив Люсьєна.
— Ось і Натан, — шепнув Лусто на вухо провінційному поетові.
Натан — в ту пору в розквіті молодості — підійшов до журналістів, скинув капелюха і, всупереч своєму зарозумілому вигляду, низько їм уклонився; в присутності Блонде, якого Натан знав лише в обличчя, він тримався майже запобігливо. Блонде й Фіно капелюхів не скинули.
— Добродію, я дуже радий, що принагідно мені трапилася нагода...
— Від хвилювання він припустився плеоназму, — сказав Фелісьєн Етьєнові Лусто.
— …..висловити вам подяку за присвячену мені чудову статтю в «Журналь де Деба». Успіхом книжки я наполовину завдячую вам.
— Годі, друже, годі, — сказав Блонде, ховаючи під личиною добродушності поблажливе ставлення до Натана. — У вас є талант, сто чортів, і я радий з вами познайомитись.
— Ваша стаття вже надрукована, і мене не вважатимуть за підлабузника. Тепер ми можемо почувати себе невимушено. Сподіваюся, ви зробите мені честь і приємність пообідати завтра зі мною? Буде й Фіно. Лусто, старий друже, ти ж не відмовишся? — додав Натан, потискуючи руку Етьєнові. — О добродію, ви на чудовому шляху, — знову звернувся він до Блонде, — ви спадкоємець Дюссо, Ф’єве, Жоффруа! Гофман згадував про вас у розмові з Клодом Віньйоном, своїм учнем і другом, він сказав, що може тепер померти спокійно, бо «Журналь до Доба» житиме вічно.[94] Вам, мабуть, там платять шалені гроші?
— Сто франків за шпальту, — відповів Блонде. — Не бозна-яка оплата, коли доводиться читати стільки книжок. Із сотні ледве знайдеться одна, як-от, скажімо, ваша, якою варто зайнятися. Ваш твір приніс мені велику насолоду, слово честі.
— І півтори тисячі франків, — сказав Лусто Люсьєнові.
— Але ви пишете й політичні статті? — запитав Натан.
— Так, іноді доводиться, — відповів Блонде.
Люсьєн — новачок у цьому середовищі — не міг отямитися з дива; він був захоплений романом Натана, він шанував автора як бога, і таке низькопоклонництво перед критиком, чиє ім’я і вплив були йому невідомі, просто ошелешило його. «Невже і я докочуся до такого приниження? Невже настільки поступлюся своєю гідністю? — казав він сам собі. — Надінь капелюха, Натане, ти ж написав чудову книжку, а критик тільки статтю!» Кров закипіла в його жилах від таких думок. Він бачив, як у переповненій народом крамниці добивалися прийому в Доріа несміливі юнаки, автори-початківці і як, утративши надію переговорити з ним, вони йшли собі зі словами: «Я зайду іншим разом!» У групі, що складалася з відомих державних діячів, двоє-троє розмовляли про скликання Палат та світові події. Тижневик, що його збирався купити Доріа, мав право писати про політику. В той час кожен політичний діяч прагнув здобути собі трибуну. А газета мала не менший вплив на публіку, ніж театр. У колі політиків поет помітив одного з найвпливовіших акціонерів «Конститюсьйонель». Лусто виявився чудовим чічероне. З кожною його фразою Доріа виростав у очах Люсьєна, поет збагнув, що в його крамниці зосереджуються література й політика. Спостерігаючи, як письменник проституює музу, показуючи перед журналістами, як принижує він мистецтво, уподібнюючи його пропащій жінці, приниженій проституцією під склепінням цих мерзенних галерей, провінційний геній утямив страшну істину. Гроші — ось у чому була розгадка. Люсьєн почував себе тут чужою, нікчемною людиною, зв’язаною з успіхом чи багатством лише тонкою ниткою сумнівної дружби. Він винуватив своїх ніжних, своїх справжніх друзів із Братства за те, що вони малювали йому світ фальшивими барвами і перешкоджали ринутись у бій з пером у руці. «Я змагався б з Блонде!» — подумки вигукнув він. Лусто, який щойно волав на Люксембурзьких висотах, мов поранений орел, і уявлявся йому великим, раптом змалів у його очах. Зате модний видавець, джерело всіх цих існувань, здався йому дуже значною людиною. Тримаючи рукопис у руках, поет відчув трепет, подібний до страху. Серед крамниці на дерев’яних, пофарбованих під мармур, п’єдесталах стояли погруддя Байрона, Гете і пана Каналіса, від якого Доріа сподівався томика віршів; славетний поет, заглянувши до крамнички, мав побачити, як високо ставить його цей книгар. Люсьєн мимоволі втрачав почуття певності в собі, відвага його слабла, він уже відчував, який вплив може мати Доріа на його долю, і нетерпляче чекав, коли він з’явиться.
94