— Ну от, діти мої, — сказав невисокий огрядний чоловік із жирним обличчям, схожий на римського проконсула (правда, вираз цього обличчя пом’якшувала напускна добродушність, що ошукувала поверхових людей), — нарешті я власник єдиного тижневика, який можна було купити і в якого дві тисячі передплатників.
— Хвалько! Податок беруть за сімсот — і це вже непогано! — сказав Блонде.
— Слово честі, передплатників тисяча двісті. Я сказав «дві тисячі», — додав він пошепки, — для отих постачальників паперу та друкарів. Я гадав, у тебе більше тактовності, Блонде, — знову сказав він уголос.
— А компаньйонів приймаєте? — запитав Фіно.
— Дивлячись яких, — відповів Доріа. — Хочеш третину за сорок тисяч франків?
— Гаразд, якщо візьмете в співробітники присутнього тут Еміля Блонде, Клода Віньйона, Скріба, Теодора Леклера, Фелісьєна Верну, Же, Жуї, Лусто[95]...
— А чому не Люсьєна де Рюбампре? — відважно сказав провінційний поет, уриваючи Фіно...
— …..і Натана, — закінчив Фіно.
— А чому не першого-ліпшого? — сказав видавець, насуплюючи брови й обертаючись до автора «Стокроток». — З ким маю честь? — спитав він, окинувши Люсьєна нахабним поглядом.
— Хвилинку уваги, Доріа, — сказав Лусто. — Це мій знайомий. Поки Фіно обмірковує вашу пропозицію, вислухайте мене.
Люсьєн облився холодним потом, у нього змокріла сорочка, коли він побачив холодний і невдоволений вираз цього грізного падишаха-видавця, який казав Фіно «ти», хоч той звертався до нього на «ви», який назвав небезпечного Блонде «голубом», а Натанові милостиво подав руку на ознаку своєї приязні до нього.
— Ще один новачок? — скрикнув Доріа. — Та ти знаєш, що в мене уже тисяча сто рукописів? Так, так, панове, — кричав він, — спитайте Габюссона. В мене зібралось тисяча сто рукописів! Незабаром мені буде потрібний окремий штат для завідування складом із рукописами, і комісія для їх перегляду, яка час від часу засідатиме і шляхом голосування оцінюватиме їхні достойності, жетони для оплати присутніх членів і неодмінний секретар для подання їм звітів. Це буде філія Французької академії і академіки Дерев’яних галерей отримуватимуть більше, ніж інститутські!
— Непогана думка, — сказав Блонде.
— Погана, — провадив далі Доріа. — Не моє діло розбирати плоди копіткої праці тих із вас, хто пнеться в літератори, втративши надію стати капіталістом, шевцем, капралом, слугою, урядовцем, судовим приставом. Сюди вільно входити лише тим, хто вже здобув ім’я. Прославтеся, і ви тут знайдете золоте дно. За два роки я створив три знаменитості, і всі троє невдячні. Натан уже править шість тисяч франків за друге видання своєї книжки, тоді як я викинув три тисячі тільки на статті про неї, а прибутку не мав і тисячі. Блонде я заплатив за дві статті тисячу франків та на обід витратив п’ятсот...
— Але ж якби всі видавці міркували, як ви зараз, добродію, то де ж тоді можна видати перший твір? — запитав Люсьєн. Блонде страшенно впав у його очах, коли він довідався, що Доріа заплатив за статті в «Деба».
— Це мене не обходить, — відповів Доріа, кинувши убивчий погляд на красеня Люсьєна, який мило йому всміхався. — Я не бажаю ризикувати двома тисячами франків, видаючи книжку, що принесе мені у найкращому разі дві тисячі франків прибутку. Я спекулюю на літературі: я друкую сорок томів по десять тисяч примірників, як Панкук і Бодуен. Завдяки своєму впливу і статтям друзів я роблю справу на сто тисяч екю і не бажаю просувати якийсь томик на дві тисячі франків. Я не хочу марнувати на це сили. Просунути книжку невідомого автора куди важче, ніж забезпечити успіх таким творам, як «Чужоземний театр», «Перемоги й завоювання» або «Мемуари про революцію», а вони принесуть мені ціле багатство. Я не маю наміру правити за підніжку для майбутніх знаменитостей, я бажаю заробляти гроші й давати їх славетним людям. Рукопис, який я купую за сто тисяч, обходиться мені дешевше, ніж рукопис невідомого автора, за який той просить шістсот франків. Якщо я й не зовсім меценат, то все ж маю право на вдячність письменників: я вже подвоїв гонорар на рукописи. Я викладаю вам свої аргументи, бо ви друг Лусто, мій хлопче, — додав Доріа, поплескавши Люсьєна по плечу з обурливим панібратством. — Якби я стільки розмовляв з усіма авторами, які приходять до мене з своїми творами, то мусив би зачинити крамницю, бо мені довелося б гаяти весь свій час на приємні, але надто дорогі балачки. Я ще не такий багатий, щоб вислуховувати промови кожного себелюбця. Це доречно в театрі на класичних трагедіях.
95
Тут Бальзак поряд з вигаданими героями Блонде, Віньйоном, Лусто називає тогочасних французьких літераторів.