Розкішний одяг грізного Доріа підкріплював враження, що справила на бідолашного провінційного поета ця промова, сповнена жорстокої логіки.
— Що там у нього? — спитав Доріа в Лусто.
— Томик чудових віршів.
Почувши це, Доріа обернувся до Габюссона рухом, гідним Тальма:
— Габюссон, друже мій. Віднині, якщо хтось прийде сюди із рукописом... І ви теж послухайте! — сказав він, звертаючись до трьох прикажчиків, що виглянули з-за стосів книжок на гнівний голос хазяїна, який тим часом милувався своєю гарною рукою і блискучими нігтями. — Якщо хтось принесе рукопис, питайте зразу ж, проза чи вірші. Коли вірші, негайно спроваджуйте. Вірші — смерть для книгарства!
— Браво! Чудово сказано, Доріа! — закричали журналісти.
— Клянусь честю, — скрикнув Доріа, крокуючи сягнистою ходою по книгарні з рукописом Люсьєна в руці. — Ви не уявляєте собі, панове, якого лиха завдали нам успіхи лорда Байрона, Ламартіна, Віктора Гюго, Казиміра Делавіня, Каналіса й Беранже. Їхня слава призвела до справжньої навали варварів. Я певен, що у видавництві уже зібралося не менше, ніж тисяча томів таких собі віршованих історій, без початку й без кіпця, — усі на зразок «Корсара» й «Лари»[96]. Під приводом самобутності юнаки підносять нам щось абсолютно незрозуміле і думають, ніби створили нову школу в дусі Деліля[97]. За останні два роки поетів розплодилось, як хрущів. Торік я зазнав збитків на двадцять тисяч. Спитайте у Габюссона! Може, й є на світі безсмертні поети серед отих рожевощоких ще безвусих юнаків, які приходять до мене, — звернувся він до Люсьєна, — але для видавців, молодче, існують лише чотири поети: Беранже, Казимір Делавінь, Ламартін і Віктор Гюго; бо Каналіс... це поет, створений газетними статтями.
Люсьєнові не стало духу випрямитись і прибрати гордовитої постави перед цими впливовими людьми, які сміялись від щирого серця. Він зрозумів, що його візьмуть на глузи, коли він обуриться; але йому дико кортіло схопити цього книгаря за горло, розшарпати його бездоганно пов’язану краватку, порвати золотий ланцюжок, що блищав у нього на грудях, розтоптати його годинник і роздерти його самого. Обурене самолюбство відчинило двері помсті, і він, усміхаючись видавцеві, заприсягся на смертельну ненависть до нього.
— Поезія подібна до сонця, яке вирощує вікові ліси й водночас породжує комарів, мух і москітів, — сказав Блонде. — Зворотний бік усякої чесноти — порок. Література породжує книжкову торгівлю.
— І журналістів! — сказав Лусто.
Доріа зареготав.
— Так що ж це, зрештою, таке? — запитав він, показуючи на рукопис.
— Збірка сонетів, що змусили б почервоніти Петрарку, — відповів Лусто.
— Як це розуміти? — спитав Доріа.
— Як усі розуміють, — відповів Лусто, побачивши тонкі посмішки на устах присутніх.
Люсьєн не міг виказати своєї злості, але його аж піт пройняв під одягом.
— Гаразд, я прочитаю, — сказав Доріа з царственим рухом, який показував широчінь його ласки. — Якщо твої сонети на рівні дев’ятнадцятого століття, я зроблю з тебе великого поета, хлопче!
— Якщо він такий же розумний, як і вродливий, ви не дуже ризикуєте, — сказав один із найвідоміших ораторів Палати, що розмовляв тут із працівником редакції «Конститюсьйонель» та з головним редактором «Мінерви».
— Генерале, — сказав Доріа, — слава — це двадцять тисяч франків за статті і тисяча екю на обіди, спитайте в автора «Самітника». Але якщо пан Бенжамен Констан захоче написати статтю про цього юного поета, я зразу складу з ним угоду.
При слові «генерал» та імені славетного Бенжамена Констана книгарня в очах провінційної знаменитості виросла до розмірів Олімпу.