— Лусто, я маю з тобою побалакати, — сказав Фіно. — Побачимось у театрі. Доріа, пропозицію я приймаю, але з однією умовою. Ходімо до вашого кабінету, переговоримо.
— Переговоримо, голубе, — сказав Доріа, пропускаючи Фіно вперед і показуючи десяти відвідувачам, які чекали його, що він зайнятий.
Він уже йшов, коли Люсьєн несподівано запитав:
— Ви взяли мій рукопис. Коли чекати відповіді?
— Зайди, хлопчику, днів через три-чотири, тоді подивимось.
Лусто потягнув Люсьєна, не давши йому часу розкланятися ні з Верну, ні з Блонде, ні з Раулем Натаном, ні з генералом Фуа, ні з Бенжаменом Констаном, чий твір «Сто днів» тоді ще тільки побачив світ. Люсьєн ледве встиг роздивитися його струнку постать, біляве волосся, довгасте обличчя, розумні очі, приємний рот — одне слово, усю зовнішність чоловіка, який двадцять років був Потьомкіним при пані де Сталь, боровся спочатку з Наполеоном, потім з Бурбонами і кінець кінцем мусив умерти під тягарем власної перемоги.
— Ну й лавочка! — скрикнув Люсьєн, сідаючи поруч із Лусто в кабріолет.
— В Драматичну панораму. Мерщій! Дістанеш тридцять су! — гукнув Лусто візникові. — Доріа — пройда, за рік він продає книжок на півтора мільйона франків, а то й більше. Він ніби міністр від літератури, — сказав Лусто, чиє самолюбство було приємно підлещене, і він корчив перед Люсьєном великого метра. — Він не менш зажерливий, ніж Барбе, але розмах у нього ширший. Доріа шанується, він щедрий, але й чванькуватий; ну а його розум — то це вичавки з усього, що він чує довкола себе. Його книгарню дуже й дуже варт відвідувати. Там можна поговорити з найвидатнішими людьми нашого часу. Там, друже, юнак за годину почерпне більше, ніж за десять років копіткої праці над книжками. Там обговорюють статті, там знаходять теми, там можна заприязнитися з славетними і впливовими людьми, які можуть стати в пригоді. Тепер, щоб висунутися, треба заручитися знайомствами. Самі бачите — все залежить від випадку! Найнебезпечніше — філософувати, сидячи в своїй норі.
— Але яке нахабство! — сказав Люсьєн.
— Пусте! Ми всі глузуємо з Доріа, — відповів Етьєн. — Якщо ви маєте в ньому потребу, він вас топтатиме. Але він сам потребує «Журналь де Деба», і Еміль Блонде крутить ним, як дзигою. О, якщо ви ввійдете в літературу, ще й не те побачите! Хіба я вам не казав?
— Так, ви мали рацію! — відповів Люсьєн. — Я страждав у цій книгарні більше, ніж сподівався, коли вислухав вашу розповідь про неї.
— А навіщо страждати? Те, що ми оплачуємо нашим життям, — наші теми, що сушать нам мозок протягом багатьох безсонних ночей, наші блукання в царині думки, наш пам’ятник, споруджений на нашій крові, — все це для видавців тільки вигідна або збиткова оборудка. Ваш рукопис для видавців — питання купівлі й продажу. Для них у цьому вся мета. Книжка для них — це капітал, яким вони ризикують. Чим краща книжка, тим важче її продати. Всяка видатна людина підноситься над юрбою, отже, її успіх залежить від часу, необхідного для оцінки твору. Але жоден видавець не бажає чекати. Книжка, що вийшла сьогодні, має бути продана завтра. Керуючись цими міркуваннями, видавці відхиляють книги змістовні, які потребують продуманої, неквапливої оцінки.
— Д’Артез має рацію! — скрикнув Люсьєн.
— Ви знаєте д’Артеза? — спитав Лусто. — По-моєму, нема нічого небезпечнішого за самотніх мислителів, подібних до цього хлопця, які думають, що вони зможуть повести за собою світ. Такі фанатики розбещують мрійників, які живлять свою уяву самооманою, впевненістю в своїх силах, що властиво всім замолоду. Ці люди, яким судилася посмертна слава, перешкоджають нам просуватися вперед у тому віці, коли просування можливе й корисне. Я волію систему Магомета: коли гора з його наказу не наблизилася до нього, він вигукнув: «Якщо гора не йде до Магомета, Магомет іде до гори!»
Цей дотеп, що подавав докази в яскравій формі, здатний був похитнути Люсьєна у виборі між системою стоїчної вбогості, яку проповідувало Братство, та войовничою доктриною у викладі Етьєна. Тому ангулемський поет замовк і до бульвару Тампль не промовив жодного слова.
Драматична панорама, розташована на бульварі Тампль, навпроти вулиці Шарло, — нині на тому місці стоїть житловий будинок, — колись була чудесною театральною залою. І хоч на її сцені вперше виступив Віньйоль, єдиний з акторів, який успадкував мистецтво Потьє[98], а також Флоріна, актриса, що через п’ять-шість років стала знаменитою, але ж там загинули, не досягши ніякого успіху, дві антрепризи. Театри, як і люди, повинні коритися своїй долі. Драматичній панорамі довелося змагатися з театрами Амбігю, Гете, Порт-Сен-Мартен і театрами водевілів. Вона не змогла витримати їхніх підступів, будучи обмежена в правах і у виборі п’єс. Автори не хотіли сваритися з іншими театрами заради театру, чия життєздатність здавалася сумнівною. Одначе тепер дирекція покладала великі надії на нову п’єсу в дусі комічної мелодрами молодого автора на ймення дю Брюель, який працював у спілці з кількома знаменитостями, але запевняв, що цю мелодраму він створив сам. П’єсу було написано для Флоріни, доти статистки театру Гете. Вона цілий рік грала другорядні ролі й звернула на себе увагу, але так і не змогла добитися кращого ангажементу, тому Панорама переманила її від свого сусіда. Разом із Флоріною цього вечора дебютувала й друга актриса — Коралі. Коли друзі увійшли в театр, Люсьєн здивувався могутності преси.