— Цей добродій зі мною, — сказав Етьєн, і всі контролери вклонились йому.
— Вам важко буде знайти собі місце, — сказав старший контролер. — Вільна лише директорська ложа.
Етьєн і Люсьєн блукали коридорами й вели переговори з капельдинерками.
— Ходімо на сцену, побалакаємо з директором, він дасть нам свою ложу. До речі, познайомлю тебе з Флоріною, героїнею сьогоднішнього вечора.
На знак Лусто служник при оркестрі дістав ключика і відчинив потайні двері в грубій стіні. Люсьєн пішов за приятелем і раптом з ясно освітленого коридора потрапив у чорний лаз, що майже в усіх театрах сполучав залу для глядачів і лаштунки. Піднявшись кількома вогкими приступками, провінційний поет опинився за лаштунками, і його очам відкрилося дивовижне видовище. Вузькі підпорки для декорацій, височінь сцени, пересувні стойки з кенкетами, декорації — такі жахливі, коли дивитися на них зблизька, — розмальовані актори у химерному пошитому з грубої тканини одязі, робітники сцени в замащених куртках, пожежники, канати, що звисали зі стелі, підвішені задники, режисер, що походжав у капелюсі по сцені, — увесь цей блазенський реквізит, похмурий, брудний, огидний, мішурний, аж надто мало нагадував те, що Люсьєн бачив із зали для глядачів, і подиву його не було меж.
Кінчали грати дуже розтягнуту мелодраму «Бертрам», п’єсу, написану як наслідування однієї трагедії Метьюріна[99], яку дуже високо цінували Нодьє, лорд Байрон і Вальтер Скотт, але яка в Парижі не мала успіху.
— Дайте вашу руку, якщо не хочете упасти в люк, звалити собі на голову ліс, зруйнувати палац або зачепитися за халупу, — сказав Етьєн Люсьєнові. — Скажи, моя ясочко, Флоріна ще в себе? — спитав він актрису, яка готувалася до виходу на сцену й дослухалась до реплік акторів.
— Атож, моє серце. Спасибі тобі, що закинув про мене добре слівце! Це тим миліше з твого боку, що Флоріна тепер виступатиме у нас.
— Дивись, дитинко, не пропусти виграшної хвилини, — сказав їй Лусто. — Кидайся на сцену, піднісши руки. Вигукни з почуттям: «Зупинись, нещасний!» Адже збір сьогодні дві тисячі.
Люсьєн здивувався, побачивши, як змінилась актриса, коли закричала голосом, від якого холонула кров: «Зупинись, нещасний!» Це була зовсім інша жінка.
— Такий театр! — сказав йому Лусто.
— Це як крамничка Доріа в літературному світі або газета — кухня, та й годі, — відповів його новий друг.
Підійшов Натан.
— Ради кого ви тут? — запитав Лусто.
— Чекаючи кращого, я пишу про дрібні театри в «Газетт», — відповів Натан.
— А! То повечеряйте з нами сьогодні і похваліть Флоріну, я в боргу не залишуся, — сказав йому Лусто.
— До ваших послуг, — відповів Натан.
— Ви знаєте, вона живе тепер на вулиці Бонді.
— Любий Лусто, хто цей красень? — спитала актриса, повертаючись за лаштунки.
— Е, серденько, це великий поет, майбутня знаменитість. Зважаючи на те, пане Натане, що ви сьогодні разом вечерятимете, дозвольте відрекомендувати вам пана Люсьєна де Рюбампре.
— У вас чудове прізвище, — сказав Рауль Люсьєнові.
— Це пан Рауль Натан, Люсьєне, — сказав Етьєн своєму новому другові.
— Два дні тому, ласкавий пане, я прочитав вашу книжку. Далебі, читаючи її і вашу збірку віршів, я не уявляв собі, що ви здатні так упадати коло газетяра.
— Подивлюсь я на вас, коли вийде ваша перша книжка, — відповів Натан з тонкою посмішкою.
— Дивіться! Роялісти й ліберали тиснуть один одному руки! — скрикнув Верну, побачивши це тріо.
— Вранці я поділяю погляди своєї газети, — сказав Натан, — але ввечері думаю що хочу: вночі усі журналісти сірі.
— Етьєне, — сказав Фелісьєн, звертаючись до Лусто, — зі мною прийшов Фіно й шукає тебе. Та ось і він!
— Що за безглуздя! Жодного місця, — сказав Фіно.
99
Йдеться про французьку переробку трагедії «Бертрам» англійського письменника-романтика Ч. Метьюріна (1782–1824).