— Коралі від вас без тями, — сказав йому Лусто, знову заходячи в ложу. — Ваша врода, гідна уславлених грецьких статуй, завдала нечуваного спустошення за лаштунками. Ви щасливчик, друже. Коралі вісімнадцять років, вона красуня! Варто їй побажати, і до її послуг шістсот тисяч франків на рік. Але вона велика скромниця. Три роки тому мати продала її за шістсот тисяч; досі вона знала тільки лихо і шукає щастя. Вона пішла на сцену з відчаю, бо зненавиділа де Марсе, свого першого володаря. І, позбувшись цих тортур, — бо король наших денді скоро її покинув, — вона знайшла собі добрягу Камюзо. Звісно, вона його не любить, але він для неї як батько, і вона терпить його і дозволяє себе любити. Вона відмовилась від найвигідніших пропозицій і дорожить Камюзо, бо він її не мучить. Отже, ви перше кохання бідолашної дівчини. Любов пронизала їй серце, мов куля. Флоріна пішла у вбиральню Коралі втішати її: адже вона очей не осушує через вашу холодність. П’єса провалиться! Коралі не пам’ятає своєї ролі. Прощай її ангажемент у Жімназ! А Камюзо її туди прилаштовує!
— Хіба? Сердешна дівчина! — сказав Люсьєн. Марнославство його було підлещене, а серце наповнилося почуттям самолюбивої радості. — Друже, скільки пригод за один вечір! Більше, ніж за вісімнадцять років життя!
І Люсьєн розповів про своє кохання до пані де Баржетон і про свою ненависть до барона дю Шатле.
— Стривайте, газеті якраз бракує теми для кпинів: ми вчепимося в нього. Барон — цей чепурун часів Імперії — нині належить до прибічників уряду; він нам підходить. Я часто бачив його в Опері. Чудово, ще нам якраз і треба. А вашу знатну даму як зараз бачу, вона часто буває в ложі маркізи д’Еспар. Барон упадає за вашою колишньою коханкою; вона справжня чапля. Стривайте-но! Фіно прислав сказати мені, що для газети матеріалу нема. Нас підвів один працівник, отой шахрай Мерлен, із якого вирахували за пробіли. Фіно з розпачу строчить статтю проти Опери. Так от, друже, подивіться цю п’єсу, послухайте її, обміркуйте і напишіть рецензію. А я піду до директора в кабінет і попрацюю над статейкою: візьмуся за вашого барона та вашу пихату красуню. Завтра їм буде несолодко...
— То ось де і ось як робиться газета! — сказав Люсьєн.
— Ось так, — відповів Лусто. — Я у Фіно працюю вже десять місяців і завжди та сама історія: на восьму годину в газеті ще нема копій.
Друкарською мовою рукопис, підготовлений до складання, називається копією — безперечно, із тієї причини, що автори вважають за краще давати тільки копії своїх творів. Але можливо, то іронічне вживання латинського слова соріа (безліч), бо рукописів завжди бракує.
— У нас широкий, але нездійсненний задум, — готувати заздалегідь кілька номерів, — вів далі Лусто. — Ось уже десята година, а в нас ні рядка. Треба сказати Верну й Натанові, хай вони для блискучої кінцівки номера дадуть нам десятків зо два епіграм на депутатів, на канцлера Крузо[107], на міністрів, а в разі потреби й на наших друзів. У такому випадку рідного батька не пошкодуєш, уподібнюєшся корсарові, що заряджає гармати награбованими монетами, аби тільки відбитися. Спробуйте бути дотепним у своїй статті, щоб зразу здобути прихильність Фіно: він вдячний із розрахунку. Це найкраща вдячність, надійна, як квитанція позичкової каси.
107