Вимовивши ці слова з гіркотою, що краяла серце Камюзо, Коралі торкнулася Люсьєнової ноги і стиснула її своїми ногами. Вона взяла його за руку. Потім замовкла і, здавалося, поринула в безмежну насолоду, яка винагороджує ці бідолашні істоти за всі пережиті муки, за всі колишні страждання і породжує в їхніх душах поезію, невідому жінкам, які, на своє щастя, не спізнали таких жорстоких протилежностей.
— В останньому акті ви грали не гірше, ніж мадмуазель Марс, — сказав дю Брюель.
— Так, так, — промовив Камюзо. — Спершу мадмуазель Коралі була, мабуть, чимось занепокоєна, але з половини другої дії вона грала просто чарівно. Ви їй наполовину завдячуєте свій успіх.
— А вона мені наполовину свій, — сказав дю Брюель.
— Ет, усе це пусте! — мовила Коралі схвильовано.
В темряві актриса піднесла Люсьєнову руку до своїх уст, поцілувала її й скропила сльозами. Люсьєна це зворушило до глибини душі. В покорі закоханої куртизанки проявляється якась ангельська велич душі.
— Ви писатимете статтю про п’єсу, — сказав Люсьєнові дю Брюель. — Ви, звісно, присвятите кілька прихильних рядків нашій любій Коралі.
— О, зробіть нам цю маленьку послугу, — сказав Камюзо запобігливим тоном. — І я завжди буду готовий віддячити вам.
— Хай пан де Рюбампре пише, що він хоче! — вигукнула актриса. — Не зазіхайте на його незалежність. Купуйте мені карети, татусю Камюзо, а не хвалу.
— Вам вона обійдеться недорого, — ввічливо відповів Люсьєн. — Я ще ніколи не писав у газетах, мені невідомі їхні звичаї, і вам я віддам своє незаймане перо...
— Це буде цікаво, — сказав дю Брюель.
— От ми й на вулиці Бонді, — озвався старий Кардо, що досі мовчав, геть приголомшений вихваткою Коралі.
— Якщо ти віддаси мені своє перо, я віддам тобі моє серце, — сказала Коралі Люсьєнові в ту коротку мить, коли вони залишилися в кареті удвох.
Коралі пішла у спальню Флоріни, щоб переодягнутися у вечірній туалет, заздалегідь присланий їй з дому. Люсьєн ще не знав, як пишно вмебльовують помешкання своїх коханок багаті купці, що хочуть порозкошувати життям. Хоч Матіфа не мав таких достатків, як його приятель Камюзо, і виявляв обачність у витратах, Люсьєна вразив вигляд їдальні — артистично опорядженої, оббитої зеленим сукном, на якому блищали позолочені головки цвяшків, освітленої чудовими лампами, з квітами в розкішних жардиньєрках; сподобалась йому і вітальня, обтягнена жовтим шовком з коричневими візерунками та обставлена чудовими модними меблями в стилі тієї доби; там була люстра від Томіра[109] і перський килим. Годинники, канделябри, камін — усе було витонченого смаку. Матіфа доручив цю роботу Грендо, молодому архітекторові, що будував йому особняк, і той, знаючи призначення цього помешкання, опорядив його дуже дбайливо. Сам Матіфа, купець із ніг до голови, з великою обережністю торкався до будь-якої марнички: щоразу йому ввижалася сума рахунку, і він дивився на всі ці розкішні речі, як дивляться на коштовності, нерозважливо вийняті зі шкатулки. «Одначе й мені доведеться потратитися задля Флорентіни», — читалося в очах старенького Кардо. Люсьєн раптом зрозумів, чому убозтво кімнати, в якій жив Лусто, зовсім не турбувало закоханого журналіста. Таємний володар цих скарбів, Етьєн втішався тут вишуканою розкішшю. Він і поводився, ніби господар дому; зручно влаштувавшись перед каміном, він завів розмову з директором, що вітав дю Брюеля з успіхом сьогоднішньої вистави.
— Копії! Копії! — закричав, заходячи у вітальню, Фіно. — В редакційному портфелі порожньо! В друкарні уже складають мою статтю і скоро закінчать.
— Ми зараз, — сказав Етьєн. — У будуарі Флоріни є стіл і горить камін. Якщо пан Матіфа добуде нам паперу й чорнила, то ми скапаримо газету, поки Флоріна й Коралі одягнуться.
Кардо, Камюзо і Матіфа зникли, кинувшись розшукувати пера, складані ножички та все необхідне для двох письменників. У цю хвилину до вітальні вбігла одна з найвродливіших танцівниць того часу, Туллія.
— Люба дитино, — сказала вона Фіно. — Наша дирекція згодна передплатити сто примірників твоєї газети; вони їй нічого не коштуватимуть, бо їх уже сплавили хорові, оркестру й кордебалету. А втім, твоя газета така дотепна, що ніхто не нарікатиме. Дістанеш і ложі. Ось тобі гроші за перший квартал, — додала вона, передаючи йому два банкноти. — Отже, пощади мене!
— Я загинув! — скрикнув Фіно. — В мене нема передової статті, бо ж тепер доведеться зняти мій клятий памфлет!