— Я закохалася б у тебе, навіть якби ти був негарний і хворий, — прошепотіла вона Люсьєнові, коли всі сідали до столу.
Які слова для поета! Камюзо ніби зник, Люсьєн, дивлячись на Коралі, уже йото не помічав. І чи міг ухилитися від цього блискучого бенкету юнак, що так прагнув чуттєвих насолод, що зачах у одноманітному провінційному животінні, юнак, якого затягло в паризьку безодню, якого виснажили злидні, роз’ятрила вимушена здержливість, стомило чернече життя на вулиці Клюні і марна праця? Люсьєн був уже мало не в ліжку Коралі, й він уже прилучився до принад газетярства, раніше недоступних для нього. Газету, на яку він довго й марно чатував на вулиці Сантьє, він тепер бачив за столом у подобі веселих молодиків. Газета помститься за всі його прикрощі, вона завтра ж прониже двоє сердець. А як він досі прагнув — і марно! — напоїти їх тим самим шалом і розпачем, яким вони його напоїли! Позираючи на Лусто, Люсьєн казав собі: «Осьде справжній друг!» — навіть не здогадуючись, що Лусто вже остерігається його як небезпечного конкурента. Люсьєн сплохував, показавши всю гостроту свого розуму; безбарвна стаття прислужилася б йому чудово. На відміну від Лусто, якого гризла заздрість, Блонде сказав Фіно, що треба схилитися перед таким яскравим талантом. Цей присуд визначив поведінку Лусто: він вирішив залишитися другом Люсьєна і разом із Фіно визискувати цього небезпечного новачка, не даючи йому вибитися з нужди. Обидва газетярі одразу ж зрозуміли один одного і дійшли мовчазної згоди, судячи з тих коротких фраз, якими вони півголосом обмінялися:
— У нього талант!
— Він буде вимогливий!
— О-о!
— Гаразд, гаразд!
— Мені завжди страшно, коли я вечеряю з французькими журналістами, — сказав німецький дипломат із спокійною і статечною добродушністю, глянувши на Блонде, з яким він зустрічався в графині де Монкорне. — Вам належить здійснити пророцтво Блюхера[115].
— Яке пророцтво? — спитав Натан.
— Коли Блюхер у тисяча вісімсот чотирнадцятому році разом із Сакеном досяг вершин Монмартра, — пробачте, панове, що я нагадую про цей фатальний для вас день, — Сакен, великий грубіян, сказав: «О, тепер ми спалимо Париж!» — «Воронь вас боже! Франція загине ось від чого», — відповів Блюхер, показуючи на величезну виразку, що зяяла під їхніми ногами в долині Сени, огорнута вогнями й димом. — Слава богу, — додав посол, помовчавши, — що в моїй країні нема газет. Я ще досі не отямився від страху, якого нагнав на мене отой хлопець у паперовому ковпаку: в десять років він уже розсудливий, як старий дипломат. І, далебі, мені здається, що сьогодні я вечеряю з левами й пантерами, які виявили мені честь, сховавши свої пазурі.
— Так воно і є, — сказав Блонде. — Ми могли б заявити й переконати всю Європу, що сьогодні ввечері ви, ваша світлосте, виригнули змія, що цей змій спокусив мадмуазель Туллію, найгарнішу з наших танцівниць, і звідси перейти до витлумачення Біблії, історії Єви і первородного гріха. Але будьте спокійні — ви наш гість.
— Це було б цікаво! — сказав Фіно.
— Ми могли б надрукувати не одне наукове дослідження про всі види зміїв, що зачаїлися в людських серцях, і довести, що особливо вони полюбляють оселятися в серцях дипломатів, — сказав Лусто.
— Ми могли б навіть довести, що один з таких зміїв притаївся в цьому келиху, під вишнями в спирту, — додав Верну.
— І ви цьому кінець кінцем повірили б, — сказав Віньйон послові.
— Панове, не випускайте своїх пазурів! — вигукнув герцог де Реторе.
— Вплив і могутність газети ще на своєму світанку, — сказав Фіно. — Журналістика нині в дитячому віці, але вона виросте. Через десять років усе підлягатиме гласності. Думка освітить усе, вона...
— Вона все розпаскудить — урвав його Блонде.
— Твоя правда, — сказав Клод Віньйон.
— Вона підноситиме на трон королів, — мовив Лусто.
— І руйнуватиме монархії, — додав дипломат.
— Отже, якби преси не було, — сказав Блонде, — її не варто було б вигадувати. Але вона вже є, і ми живемо з неї.
115