— Вона вас і погубить, — сказав дипломат. — Хіба ви не бачите, що панування мас, — а ви ж їх нібито просвіщаєте, — перешкоджатиме піднесенню особистості і що, сіючи зерна самосвідомості в умах нижчих класів, ви пожнете бурю і станете її першими жертвами? Що б’ють у Парижі в першу чергу?
— Вуличні ліхтарі! — сказав Натан. — Але ми люди надто скромні, щоб цього боятися: щонайбільше, ми дамо тріщину.
— Ви надто дотепний народ, і жодному уряду не дасте зміцнитися, — сказав посол. — Інакше ви своїми перами завоювали б Європу, ту саму, якої не зуміли втримати мечем.
— Газети — зло, — сказав Клод Віньйон. — Зло можна було б обернути собі на користь, але уряд воліє боротися з ним. Хай-но спробує. Хто зазнає поразки? Це ще побачимо.
— Безперечно, уряд, — сказав Блонде. — Я завжди буду такої думки. У Франції цінують дотеп понад усе, а газети мають зброю сильнішу, аніж дотепність усіх разом узятих дотепників — лицемірство Тартюфа.
— Блонде, Блонде, обережно! — сказав Фіно. — Тут сидять наші передплатники.
— Ти власник одного із складів отруйних речовин, ти й тремти. А я сміюся з ваших лавочок, хоча з них живу.
— Блонде має рацію, — сказав Клод Віньйон. — Замість піднятися до служіння громаді, газета зробилася знаряддям у руках партій, знаряддя стало предметом гендлю, а де, гендлюють, там, як відомо, втрачають і сором, і совість. Кожна газета, як каже Блонде, це лавочка, де торгують словами будь-якого забарвлення, на смак публіки. Якби видавалася газета для горбанів, у ній щодня доводилося б, які добрі та вродливі горбаті люди, які вони потрібні для суспільства. Газета існує не для того, щоб спрямовувати громадську думку, а щоб їй потурати. Тому всі газети рано чи пізно стануть боягузливими, підлими, лицемірними, брехливими й смертоносними — вони вбиватимуть думки, ідеї, людей і завдяки цьому процвітатимуть. Причому зло буде вчинено, а винного не буде — адже газета це щось таке абстрактне. А нас — мене, Віньйона, тебе, Лусто, тебе, Блонде, тебе, Фіно, — нас вважатимуть Арістідами, Платонами, Катонами, мужами Плутарха, ми будемо зовсім невинні, ми вимиємо руки від усякої скверни. Наполеон назвав причину цього морального — чи аморального, як собі хочете, — явища, ось чудові слова, підказані йому вивченням діяльності Конвенту: «Колективні злочини ні на кого не покладають відповідальності». Газета може дозволити собі наймерзенніші вибрики, і ніхто з винуватців не вважатиме себе особисто заплямованим.
— Але влада скоро видасть каральні закони, — сказав дю Брюель, — вони вже готуються.
— Ба! — сказав Натан. — Закон безсилий проти французької дотепності, найотруйнішої з усіх отруйних peчовин!
— Ідеї можна знешкодити тільки ідеями, — сказав Віньйон. — Хоч терор та деспотизм і можуть придушити французький геній, наша мова чудово пристосована до натяків, до висловлювання подвійного змісту. Що жорстокіші будуть закони, то більших руїн завдаватиме дотепність, як ото вибухи пари в казані із закритим запобіжним клапаном. Припустімо, король зробить щось для добра країни. Якщо газета настроєна проти короля, все припишуть міністрові, і навпаки. Якщо газета замислила зухвалий наклеп, вона пошлеться на хибні відомості. Коли скривджена нею людина надумає скаржитись, вона перепросить за свою вільність. Якщо подадуть у суд, вона заявить, що від неї ніхто не вимагав спростувань; але якби спростувань вимагали, то наштовхнулись би на відмову в жартівливій формі, — вона, мовляв, вважає свій злочин за дрібничку. Нарешті газета висміє свою жертву, якщо та візьме гору. Якщо ж їй трапиться зазнати кари, заплатити надто великий штраф, вона виставить позовника ворогом свободи, рідного краю і просвітництва. Вона переконає всіх, що такий-то — злодій, а потім розтлумачить, що він найчесніша людина у королівстві. Одне слово, її злочини — дрібниці, а її кривдники — потвори! І вона здатна в той чи інший термін змусити своїх читачів усьому повірити. Потім те, що їй не до вподоби, виявиться непатріотичним, і вона завжди матиме рацію. Вона поверне віру в бога проти релігії, а королівську хартію проти короля; глузуватиме з суду, коли її там зачеплять, і хвалитиме його, коли він потуратиме пристрастям юрби. Щоб залучити передплатників, вона вигадає найзворушливіші казки і блазнюватиме, як Бобеш[116] перед балаганом. Газета не пошкодує рідного батька, аби тільки якнайдотепніше посмішити і розважити читачів. Вона здатна уподібнитись акторові, який поклав у бутафорську урну прах рідного сина, аби плакати на сцені щирими слізьми, або коханці, ладній усім пожертвувати задля свого милого.