— Хто цей Бролар? — запитав Люсьєн: йому здалося, ніби він уже десь чув це ім’я.
— Верховода клакерів; він радився з Коралі, в яких місцях її викликати. Флоріна хоч і називає себе подругою Коралі, але може утяти з нею лихий жарт і приписати весь успіх собі. Ну, а на Бульварах тільки й мови, що про вашу статтю. Дивіться, ліжко просто князівське, — додала вона, поправляючи мереживне укривало.
Вона засвітила свічки. При їхньому світлі приголомшений Люсьєн і справді повірив, що він у палаці з чарівних казок «Скарбниці фей»[119]. Для оздоблення спальні, для завісок Камюзо повибирав найкоштовніші, найрозкішніші матерії «Золотого кокона». Поет ступав по королівському килиму. На різьблених меблях із палісандрового дерева тремтіли відблиски світла. На білому мармуровому каміні стояло багато коштовних дрібничок. Коло ліжка лежав килимок із лебединого пуху, обшитий куницею. Чорні оксамитові пантофлі, підбиті пурпуровим шовком, обіцяли втіху ногам автора «Стокроток». Чудова лампа звисала зі стелі, оббитої шовком; скрізь стояли у жардиньєрках вишукані квіти, ніжний білий верес і камелії без запаху. Все тут дихало невинністю. Як молена уявити тут актрису і театральні звичаї? Береніка помітила Люсьєнове сум’яття.
— Правда, гарно? — спитала вона лукаво. — Хіба не краще вам буде кохатися тут, ніж на горищі? Не потурайте її нерозважливості, — додала вона, підсовуючи до Люсьєна чудовий столик із стравами, залишеними від обіду її господині, бо ще одного обіду не замовляли, щоб куховарка не здогадалася про присутність коханця.
Люсьєн добре пообідав. Береніка подала страви на карбованому сріблі, на розфарбованих порцелянових тарілках по луїдору штука. Ця розкіш схвилювала його душу, як ото вулична повія хвилює школяра оголеними принадами і ногами в білих панчохах, що обтягують литки.
— От щасливець цей Камюзо! — скрикнув він.
— Щасливець? — перепитала Береніка. — Та він віддав би всі свої достатки, щоб опинитись на вашому місці й проміняти своє сиве волосся на ваші золоті кучері.
Пригостивши Люсьєна найчудовішим вином, яке Бордо приберігає для багатих англійців, вона запропонувала йому знов прилягти й подрімати, поки повернеться Коралі. Люсьєнові й самому хотілося поніжитись у пишній постелі. Береніка прочитала це бажання у поетових очах і зраділа за свою господиню. Було пів на одинадцяту, коли Люсьєн прокинувся, відчувши на собі закоханий погляд Коралі. Вона була в найзвабливішому пеньюарі. Люсьєн виспався, Люсьєн був тепер п’яний тільки коханням. Береніка вийшла, запитавши:
— О котрій взавтра вас будити?
— Об одинадцятій. Сніданок подаси в ліжко. До другої я не приймаю нікого.
О другій годині наступного дня актриса та її коханець були одягнуті і поводилися так церемонно, ніби поет приїхав із візитом до особи, якій він протегував. Коралі скупала, зачесала, одягла Люсьєна; послала купити йому дюжину гарних сорочок, дюжину краваток, дюжину носовичків у Кольйо і дванадцять пар рукавичок у гарній кедровій скриньці. Почувши стукіт екіпажа біля під’їзду, Коралі з Люсьєном кинулись до вікна. Вони побачили Камюзо, що виходив із розкішної маленької карети.
— Я ніколи не думала, — сказала Коралі, — що можна так зненавидіти людину і всю цю сухозлотицю.
— Я надто бідний і не смію приректи вас на руїну, — сказав Люсьєн, пройшовши у такий спосіб Кавдінську ущелину[120].
— Бідолашний котику, — сказала Коралі, пригортаючи Люсьєна до серця. — Значить, ти мене любиш?.. Я запросила пана де Рюбампре, — звернулася вона до Камюзо, — відвідати мене сьогодні вранці. Я думала, що ми поїдемо всі разом на Єлісейські Поля й обновимо карету.
120
Зазнавши поразки у битві з самнітами у Кавдінській ущелині (321 р. до н. е.), римляни на знак покори й ганьби змушені були пройти «під ярмом» — під схрещеними списами.