— Їдьте самі, — сумно сказав Камюзо, — я не обідатиму з вами. Сьогодні день народження моєї дружини, а я зовсім про це забув.
— Сердешний Мюзо! Як же тобі буде нудно! — скрикнула Коралі, кидаючись йому на шию.
Вона очманіла від щастя, дізнавшись, що обновить свою чудову карету вдвох з Люсьєном — вони поїдуть разом у Булонський ліс! У своєму захваті вона так пестила Камюзо, що могло здатися, ніби вона його дуже любить.
— Хотів би я мати змогу щодня дарувати вам по кареті, — сказав бідолаха, зітхнувши.
— Їдьмо, добродію, вже друга година, — мовила актриса і, помітивши, що хлопець насупився, втішила його чарівною гримаскою.
Коралі вистрибом збігла по сходах, тягнучи за собою Люсьєна. Камюзо плентався ззаду, наче тюлень, і не міг наздогнати їх. Поет зазнав п’янких радощів: Коралі розцвіла від щастя, вона всіх чарувала своїм сповненим смаку й вишуканості убором. Париж Єнісейських Полів милувався коханцями. В одній з алей Булонського лісу їхня карета зустрілася з коляскою пані д’Еспар і пані де Баржетон, обидві дами здивовано подивилися на Люсьєна, але він відповів їм презирливим поглядом, то був погляд поета, який передчував свою близьку славу і владу. Та мить, коли він одним поглядом видав свої мрії про помсту, які так довго точили йому серце, була однією з найсолодших у його житті, і, мабуть, саме вона вирішила його долю. Люсьєном знову заволоділи фурії гордощів — він захотів повернутись у вищий світ для блискучої помсти, і вся світська марнота, потоптана колись ногами трудівника, члена Братства, знов опанувала його душу. Він зрозумів, чому Лусто так охоче напав у газеті на його ворогів. Лусто потурав його пристрастям, тоді як Братство, цей багатоликий учитель, лише приборкувало їх у ім’я понурої доброчесності та сумлінної праці, яка вже почала здаватись Люсьєнові непотрібною. Праця! Хіба це не смерть для душі жадібної до пасолод? Ось чому письменники так легко віддаються far niente[121], бенкетам, улягають спокусам божевільної розкоші актрис та жінок напівсвіту! Люсьєн відчув непереможне бажання жити так, як прожив він ці дві безумні ночі.
Обід у «Роше де Канкаль» був чудовий. Люсьєн зустрів тут усіх Флоріниних гостей, за винятком герцога й танцівниці, дипломата й Камюзо; замість них було двоє знаменитих акторів і Гектор Мерлен зі своєю коханкою, чарівною жінкою, на ім’я пані дю Валь-Нобль, найвродливішою й найелегантнішою серед жінок, що за тих часів утворювали в Парижі окремий світ і яких тепер із чемності називають лоретками. Люсьєн, проживши останні сорок вісім годин у раю, тепер пожинав успіх своєї статті. Зустрівши захват і заздрощі, поет віднайшов свій гонор — думка його заіскрилася, і він став тим Люсьєном де Рюбампре, який протягом кількох місяців сяяв у літературному й артистичному світі Парижа. Фіно, цей знавець талантів, який чув їх, як людожер свіжину, упадав за Люсьєном, намагаючись залучити його до лав підвладних йому журналістів. Люсьєн піддався на лестощі. Коралі помітила викрутні цього ловця талантів і спробувала остерегти Люсьєна.
— Не зв’язуй себе обіцянками, любий, — сказала вона своєму поетові. — Тебе хочуть визискувати. Ми поговоримо ввечері.
— Та ну! — відказав Люсьєн. — Я досить сильний, щоб бути таким самим злим та підступним, як і вони.
Фіно, який, мабуть, не посварився через пробіли з Гектором Мерленом, тепер познайомив його з Люсьєном. Коралі та пані дю Валь-Нобль зустрілися по-дружньому і запобігали одна перед одною ласкавими словами й послугами. Пані дю Валь-Нобль запросила Коралі з Люсьєном до себе на обід. Гектор Мерлен, найнебезпечніший з усіх присутніх тут газетярів, був маленький, сухий чоловічок зі стиснутими губами. Честолюбний аж надміру, заздрісний безмежно, він радів з усякого чужого лиха, використовував сутички між людьми і сам розпалював їх. Він був наділений неабияким розумом, але позбавлений сили волі; а втім, замість волі він мав інстинкт, який непомильно вказує всім пройдисвітам шлях до золота і влади. Люсьєн і він не вподобали один одного, і не важко було зрозуміти чому. Мерлен мав погану звичку говорити вголос те, що Люсьєн притлумлював навіть у своїх думках. Коли подали десерт, здавалось, усі ці люди поєднані між собою найзворушливішою приязню, хоча кожен вважав себе вищим за всіх. Люсьєн, як нова людина, був у центрі уваги. Розмова точилася відверта. Тільки Гектор Мерлен не сміявся. Люсьєн запитав, у чому причина його стриманості.
— Я бачу, ви вступаєте в літературний світ і журналістику, не розлучившись з юнацькими мріями. Ви вірите в дружбу. А ми всі друзі або вороги залежно від обставин. Ми, не замислюючись, вражаємо один одного зброєю, яка повинна служити лише проти ворогів. Незабаром ви переконаєтеся, що добрими почуттями нічогісінько не досягнеш. Якщо ви добрий, станьте злим. Вудьте сварливим з розрахунку. Якщо ніхто не втаємничував вас у цей верховний закон, я вам його відкрию, тим самим виявивши до вас чималу довіру. Щоб вас любили, ніколи не кидайте своєї коханки раніше, ніж примусите її трохи поплакати. Щоб досягти успіху в літературі, весь час ображайте всіх, навіть друзів; дошкуляйте їхньому самолюбству, і тоді всі з вами панькатимуться.