Люсьєн потис Фіно руку, майже очманілий від радості.
— Не показуйте, що ми з вами домовилися, — прошепотів Фіно йому на вухо, штовхаючи двері до мансарди, яка була на шостому поверсі, в кінці довгого коридора.
Там Люсьєн побачив Лусто, Фелісьєна Верну, Гектора Мерлена та ще двох газетярів, яких він не знав. Вони сиділи на стільцях або в кріслах навколо накритого зеленим сукном стола, курячи та сміючись. У каміні палахкотіло жарке полум’я. Стіл був завалений паперами, на ньому стояла справжня чорнильниця, повна чорнила, і лежали досить погані пера, якими працівники газети, проте, обходились. Журналіст-новачок відразу збагнув, що саме тут створюється газета.
— Панове, — сказав Фіно, — я зібрав вас тут для важливого повідомлення. Річ у тім, що я змушений покинути нашу газету, й від сьогодні мене заступить наш любий Лусто — він і буде тепер тут головним редактором. Хоч мої погляди неминуче мають змінитися, щоб я міг керувати журналом, призначення якого вам добре відоме, але мої переконання лишаються ті самі, й ми з вами будемо друзями, як і раніш. Можете в усьому покладатись на мене, а я покладатbмуся на вас. Обставини змінюються, принципи зостаються непорушні. Принципи — це вісь, на якій обертається стрілка політичного барометра.
Газетярі дружно засміялися.
— Від кого ти набрався цієї мудрості? — запитав Лусто.
— Від Блонде, — відповів Фіно.
— Вітер і дощ, бурю й погожі дні — усе ми здолаємо разом, — заявив Мерлен.
— Ет, не будемо вдаватися в метафори, — сказав Фіно. Приносьте свої статті у мій тижневик, і ви переконаєтеся, що я той самий Фіно. Це ваш новий колега, — сказав він, рекомендуючи товариству Люсьєна. — Я склав із ним угоду, Лусто.
Кожен привітав Фіно з підвищенням та з блискучими перспективами.
— Тепер ти осідлав і нас, і інших, — сказав йому газетяр, незнайомий Люсьєнові. — Ти став дволиким Янусом...
— Нехай дволиким, аби не безликим, — сказав Верну.
— Ти дозволяєш нам цькувати нашу дичину?
— Скільки заманеться! — відповів Фіно.
— Звісно, що відступати газета не може, — сказав Лусто. — Пан Шатле у великому гніві, й ми ще тиждень не дамо йому спокою.
— А що сталося? — запитав Люсьєн.
— Він прийшов вимагати пояснень, — мовив Верну. — колишній чепурун часів Імперії наскочив на дядечка Жірудо, і той спокійнісінько сказав йому, що автор статті — Філіпп Брідо, а Філіпп запропонував баронові призначити час зустрічі і вид зброї. На тому все й скінчилося. В завтрашньому номері ми хочемо вибачитися перед бароном. Кожна фраза буде як удар кинджалом.
— Жигайте його якнайдошкульніше, і тоді він прибіжить до мене, — сказав Фіно. — Я пообіцяю приборкати вас, удавши, ніби роблю йому послугу. Він близький до міністерства, і завдяки йому ми відхопимо собі якийсь шмат — місце позаштатного вчителя або патент на тютюнову крамничку. Нам пощастило, що ми допекли його до живого. А хто з вас хоче написати для мого нового журналу змістовну статтю про творчість Натана?
— Доручіть це Люсьєнові, — сказав Лусто. — Гектор і Верну напишуть статті для своїх газет.
— До побачення, панове! Зустрінемося з вами у Барбена[122], — сказав Фіно, засміявшись.
Люсьєн вислухав поздоровлення у зв’язку з тим, що його прийнято до грізної когорти газетярів, і Лусто рекомендував новачка як людину, що на неї можна покластися.