— Люсьєн запрошує нас усіх, панове, на вечерю до своєї коханки, прекрасної Коралі.
— Коралі переходить у Жімназ, — сказав Люсьєн Етьєнові.
— Справді? Тоді, панове, ми підтримаємо Коралі, згода? У всіх своїх газетах кількома рядками повідомте про її ангажемент і наголосіть на її талант. Похваліть дирекцію Жімназ за відчуття прекрасного і тонкий смак. А може, наділимо її й розумом?
— Розумом ми її наділили, — мовив Мерлен. — Фредерік[123] разом із Скрібом написали для Жімназ п’єсу.
— У такому разі директор Жімназ найпередбачливіший і найпроникливіший з усіх гендлярів, — заявив Верну.
— До речі! Не пишіть статей про Натанову книжку, поки ми не домовимося, зараз я вам скажу про що, — мовив Лусто. — Ми повинні допомогти нашому новому товаришеві. Люсьєн має дві книжки, які треба десь прилаштувати, — збірку сонетів і роман. Присягаюся своїм пером журналіста, за три місяці ми з нього зробимо великого поета! «Стокротками» ми скористаємося, щоб принизити романтичну поезію — всі оті «Оди», «Балади» та «Споглядання».
— Ну й сміхота буде, якщо сонети негодящі, — сказав Верну, — Якої ви думки про свої сонети, Люсьєне?
— Авжеж, як вони вам здаються? — підхопив один із незнайомців.
— Панове, сонети в нього прегарні, — сказав Лусто. — Слово честі.
— От і гаразд, — мовив Верну. — Значить, я поб’ю ними отих поетів вівтаря, вони обридли мені.
— Якщо Доріа сьогодні ж увечері не візьме «Стокроток», ми запустимо статтю за статтею проти Натана.
— А Натан, що скаже на це Натан? — вигукнув Люсьєн.
Усі п’ятеро газетярів мало животи не надірвали зо сміху.
— Він буде в захваті, — сказав Верну. — Ось побачите, як ми все владнаємо.
— Отже, ви наш? — запитав один з газетярів, якого Люсьєн не знав.
— Звісно, Фредеріку, ми тут не жартуємо. Ось так, Люсьєне, — звернувся Етьєн до новонаверненого. — Бачиш, як ми дружно виступаємо за тебе? І ти теж не ухилишся при пагоді. Ми всі любимо Натана, а збираємося напасти на нього. Ну годі про це, давайте-но поділимо «імперію Александра». Фредеріку, хочеш Французький театр та Одеон?
— Якщо ніхто не заперечує, — сказав Фредерік.
Усі на знак згоди схилили голови, проте Люсьєн помітив, як у декого в очах блиснула заздрість.
— Собі я залишаю Оперу, Італійців[124] та Комічну оперу, — сказав Верну.
— Хай буде так. Гектор візьме театри водевілів, — мовив Лусто.
— А як же я? Залишуся без театрів? — вигукнув другий із журналістів, яких Люсьєн не знав.
— Гаразд, Гектор відступить тобі Вар’єте, а Люсьєн — Порт-Сен-Мартен, — сказав Лусто. — Віддай йому Порт-Сен-Мартен, він без тями від Фанні Бопре, — звернувся він до Люсьєна. — Натомість ти одержиш цирк Олімпіо. Собі я візьму Бобіно, Фюнамбюль і пані Сакі[125]... А зараз подумаймо про завтрашній номер газети. Ми щось маємо?
— Нічого.
— Зовсім нічого?
— Нічого!
— Панове, сяйніть талантами заради мого першого номера! Барона Шатле та його чаплі не вистачить на весь тиждень. Автор «Самітника» вже добряче всім остогид.
— Состен-Демосфен уже навряд чи кого насмішить, — сказав Верну. — Всі накинулися на цю тему.
— Так, нам потрібні нові мерці! — сказав Фредерік.
— Панове, а може, візьмімося за доброчесних мужів із табору правих? Повідомимо, наприклад, що в пана Бональда тхне від ніг? — вигукнув Лусто.
— А що, як розпочати серію нарисів про знаменитих ораторів — прихильників уряду? — запропонував Гектор Мерлен.
— Розпочинай, друже, — сказав Лусто. — Вони з твоєї партії, ти їх знаєш і, може, в такий спосіб задовольниш яку-небудь міжусобну ненависть. Перемий кісточки Беньйо[126], Сірієсові де Мерінаку та іншим. Приготуй наперед зразу кілька статей, тоді ми не так потерпатимемо через нестачу матеріалу.
— Чи не вигадати, ніби хтось комусь відмовив у похованні за обставин, які побільшують провину? — сказав Гектор.
— Ні, ми не будемо наслідувати великі конституційні газети, чиї папки з фейлетонами про священнослужителів напхом напхані крячками, — заявив Верну.
— Крячками? — здивовано перепитав Люсьєн.
— Ми називаємо «крячкою» випадок цілком імовірний, але вигаданий з метою пожвавити відділ «Паризькі новини», коли справжніх новин бракує, — пояснив йому Гектор. — «Крячка» — це винахід Франкліна, який, крім того, винайшов громовідвід і республіку. Той журналіст так заморочив енциклопедистів своїми, заморськими «крячками», що дві з них Реналь[127] подає у своїй «Філософічній історії Індії» як достеменні факти.
125
127