— Я про це не знав, — сказав Верну. — А що то за «крячки»?
— Історія про англійця, який продав свою рятівницю-негритянку, спершу зробивши її матір’ю, щоб виторгувати за неї більше грошей. І блискуча захисна промова в суді однієї вагітної дівчини, яка нібито виграла свою справу. Коли Франклін приїхав до Парижа, він відвідав Неккера[128] й зізнався в історії з «крячками», на превелике збентеження французьких філософів. Ось так Новий Світ аж двічі піддурив Світ Старий!
— Газета вважає за правду все ймовірне, — докинув Лусто. — Ми виходимо з цієї відправної точки.
— З цього ж таки виходить і карне судочинство, — сказав Верну.
— Отже, до вечора, — мовив Мерлен. — Зустрічаємось о дев’ятій, тут.
Усі встали, обмінялись потисками рук, і нарада закінчилась у атмосфері щирої приязні.
— Чим ти причарував Фіно? — запитав Етьєн у Люсьєна, коли вони спускалися сходами. — Він підписав із тобою угоду й узяв на себе певні зобов’язання! Такого він не робив ніколи.
— Я тут ні до чого, він сам мені запропонував, — відповів Люсьєн.
— Одне слово, ви з ним порозумілися. Тим ліпше, ми обидва тільки виграємо від цього.
В нижньому поверсі приятелі застали Фіно, який повів Лусто до офіційного кабінету редакції.
— Підпишіть угоду, хай новий головний редактор думає, ніби це було зроблено вчора, — сказав Жірудо, подавши Люсьєнові два аркуші гербового паперу.
Читаючи текст угоди, Люсьєн дослухався до жвавої суперечки між Етьєном і Фіно — ішлося про різні побічні прибутки газети. Етьєн хотів мати певну частку від податків, що їх стягував Жірудо. Мабуть, двоє приятелів дійшли згоди, бо вийшли з кабінету, розмовляючи цілком мирно.
— На восьму будь у Дерев’яних галереях, у Доріа, — сказав Люсьєнові Етьєн.
Якийсь молодик прийшов запропонувати редакції свої послуги. Учора Люсьєн теж розмовляв тут сором’язливо й боязко, а сьогодні він уже з потаємною радістю спостерігав, як старий вояка Жірудо спроваджував з редакції новачка тими самими жартами, якими напередодні морочив його. Інстинкт власної вигоди переконав Люсьєна в необхідності такого прийому, що створював майже неподоланну перепону між початківцями і мансардою, куди допускалися лише обрані.
— І так для працівників газети не вистачає грошей, — сказав він, звертаючись до Жірудо.
— Якщо вас стане більше, кожен отримуватиме менше, — відповів капітан. — Отак-то воло!
Колишній вояка покрутив своїм ціпком з важкою свинцевою головкою і вийшов, мугикаючи звичне «брум-брум!». Він був явно вражений, коли побачив, що Люсьєн сідає у прегарний екіпаж, який очікував його на бульварі.
— Тепер ви, очевидно, люди військові, а ми шпаки, — сказав поетові старий солдат.
— Ти знаєш, газетярі здалися мені напрочуд славними хлопцями, — сказав Люсьєн своїй коханці. — Тепер я теж працівник газети і маю змогу, працюючи, як віл, заробляти шістсот франків на місяць. А крім того, я прилаштую дві свої книжки і напишу нові. Друзі обіцяли посприяти моєму успіху. Отож я скажу, як і ти, Коралі: «Якось воно та буде!»
— Звичайно, ти прославишся, коханий! Але не будь таким добрим, мій красеню, бо пропадеш. Будь лихий із людьми, це хороше правило.
Коралі та Люсьєн поїхали прогулятися в Булонський ліс. Вони знову зустрілися там з маркізою д’Еспар, з пані де Баржетон і бароном Шатле. Пані де Баржетон подивилася на Люсьєна так промовисто, що цей погляд можна було сприйняти за уклін... Камюзо замовив розкішний обід. Відчувши себе вільною, Коралі була надзвичайно ласкава з бідолашним торговцем; за всі чотирнадцять місяців їхнього зв’язку він не бачив її такою милою і чарівною.
«Ну що ж, — сказав він собі подумки. — Я не покину її, хай там що!»
Обравши слушну хвилину, Камюзо пообіцяв Коралі, що внесе на її ім’я шість тисяч ренти, потай від своєї дружини, тільки б Коралі погодилася залишитись його коханкою. Причому, він закриє очі на її любощі з Люсьєном.
— Зраджувати такого ангела? Бідолашний страхопуде, та ти тільки глянь на нього й на себе! — сказала актриса, показуючи на поета, якого торговець шовком зумів злегка підпоїти.
Камюзо вирішив зачекати, поки злидні повернуть йому цю жінку, яку злидні ж таки колись уже віддали в його руки.
— Гаразд, я залишуся твоїм другом, — сказав він, поцілувавши її в чоло.
Люсьєн розлучився з Коралі та Камюзо й пішов у Дерев’яні галереї. Яка зміна відбулася в його свідомості після посвяти в тайнощі газетярства! Без найменшого страху змішався він тепер з натовпом, що вирував у галереях. Він дивився на всіх зухвалим поглядом, бо в нього була коханка. Він зайшов до Доріа цілком невимушено, почуваючи себе журналістом. Там уже зібралося чимале товариство, і Люсьєн потис руку Блонде, Натанові, Фіно та всім літераторам, з якими заприятелював за останній тиждень; він уже почував себе значною особою і тішився надією, що перевершить товаришів; легке сп’яніння пішло йому на користь, він був веселий і сипав влучними дотепами, показавши, що з вовками вміє вити по-вовчому. Одначе Люсьєн не здобув похвал, висловлених чи невисловлених, на які розраховував, він навіть помітив перші проблиски заздрощів. Правда, ці люди були не так стривожені, як зацікавлені: вони хотіли знати, яке ж місце посяде серед них нове чудо і яку частку від загальної здобичі здатне воно проковтнути. Приязно всміхнулися поетові тільки Фіно, який бачив у Люсьєнові золоту жилу, та Лусто, котрий вважав, що має на нього виключні права. Лусто, який уже встиг засвоїти манери головного редактора газети, безцеремонно постукав у вікно кабінету Доріа.
128