Беручи згорток, Люсьєн не глянув на шворку, бо ж увесь вигляд Доріа свідчив про те, що видавець прочитав «Стокротки». Поет вийшов разом із Лусто, він не здавався ні засмученим, ні невдоволеним. Доріа провів обох приятелів у крамничку, розмовляючи про свій тижневик та про газетку Лусто. Люсьєн недбало крутив у руках рукопис «Стокроток».
— Ти певен, що Доріа прочитав або дав комусь прочитати твої сонети? — прошепотів Етьєн йому на вухо.
— Певен, — відповів Люсьєн.
— Глянь на перев’язь.
Люсьєн глянув і переконався, що шворка й чорнильна риска зливалися в одну лінію.
— Який же з моїх сонетів вам особливо сподобався? — запитав Люсьєн у Доріа, побілівши від гніву й обурення.
— Вони всі гарні, мій друже, — відповів Доріа, але той, у якому ви оспівуєте стокротку, просто диво, він закінчується на тонкій і вишуканій думці. Звідси я й передбачаю, який успіх матиме ваша проза. Тому-таки я зразу рекомендував вас Фіно. Пишіть для нас статті, ми оплачуватимемо їх добре. Мріяти про славу, звичайно, дуже спокусливо, але не слід забувати і про життєві вигоди. Отож хапайтеся за кожну можливість. А коли забагатієте, пишіть вірші.
Щоб не скипіти, поет вискочив із крамнички; він трусився з люті.
— Вгамуйся, хлопче, — мовив Лусто, який вийшов слідом за ним. — Сприймай людей такими, як вони є, дивись на них як на засіб. Хочеш помститися?
— Неодмінно! — вигукнув поет.
— Ось Натанова книжка, яку щойно дав мені Доріа, завтра вона вийде другим виданням. Прочитай і строчи про неї нищівну статтю. Фелісьєн Верну не терпить Натана, він вважає, що успіх цієї книжки може зашкодити майбутньому успіху його власних творів. Ці люди, з їхнім дріб’язковим розумом, просто уявити собі не можуть, що під сонцем слави вистачить місця й на двох. Тому Фелісьєн неодмінно прилаштує твою статтю у великій газеті, де він працює.
— Але що можна сказати проти цієї книжки? Вона чудова! — вигукнув Люсьєн.
— Знову ти за своє, друзяко! — сказав сміючись Лусто. — Навчайся свого ремесла. Нехай навіть ця книжка чудо мистецтва, під твоїм пером вона повинна перетворитися на безглузду маячню, на твір шкідливий і небезпечний.
— Але яким чином?
— Оберни її достойності на вади.
— Я не здатен на такий фокус.
— Газетяр, друже, це той самий акробат, і треба тобі звикати до незручностей свого фаху. Так от, я хлопець добрий і зараз тебе навчу, як діяти за подібних обставин. Увага, приятелю! Почни з того, що книжка чудова, і тут ти можеш вилити душу, написавши все, що ти справді про неї думаєш. Читач скаже: «Це критик неупереджений, у ньому немає заздрощів». Отож твою статтю вважатимуть дослідженням сумлінним і безстороннім. Здобувши в такий спосіб повагу читача, ти далі заявиш: «Мені вельми прикро, але я не можу сказати нічого доброго про ті прийоми, які подібні книжки вносять у нашу літературу. Хіба Франція, — запитаєш ти, — не панує над усім світом у царині думки? Хіба споконвіку і аж до сьогодні французькі письменники не спрямовували Європу на шлях аналізу і філософського мислення завдяки бездоганному стилю та оригінальній формі, якої воли вміли надати своїм ідеям? Тут, на догоду міщанським уподобанням, ти похвалиш Вольтера, Руссо, Дідро, Монтеск’є, Бюффона. Ти поясниш, наскільки невблаганна французька мова, ти доведеш, що вона мов лаком покриває думку. Ти наведеш кілька загальників у такому дусі: «У Франції великий письменник — це завжди велика людина. Сама мова змушує його мислити, тоді як у інших країнах...» — і так далі. Ти поясниш свій погляд на прикладі, порівнявши Рабенера, німецького мораліста й сатирика, з Лабрюйєром[129]. Ніщо так не надає ваги критикові, як згадка про невідомого чужоземного автора. Кант став п’єдесталом для Кузена. Ступивши на цей грунт, ти кинеш слово, яке підсумовує і пояснює для невтаємпичених сутність творчості наших геніїв минулого століття, ти назвеш їхні творіння літературою ідей. Озброївшись цим крилатим висловом, ти рушиш усіх знаменитих небіжчиків проти авторів нині живих. Далі ти поясниш, що в наш час виникло нове письменство, яке зловживає діалогом (найлегшою з літературних форм) та довгими описами, які звільняють від необхідності мислити. Ти протиставиш романи Вольтера, Дідро, Стерна, Лесажа, такі змістовні, такі гострі, романові сучасному, в якому все перекладається на мову образів і який Вальтер Скотт занадто драматизував. Подібний жанр годиться лише для вигадок. «Роман у стилі Вальтера Скотта — це жанр, а не система», — заявиш ти. Ти накинешся з нищівною критикою на цей негодящий жанр, де думку розріджують, де її розчавлюють під невблаганним пресом, жанр для всіх доступний, жанр, який ти на завершення назвеш літературою образів. Потім ти спрямуєш усі ці доводи проти Натана — мовляв, він тільки переспівує давно відомі мотиви і в нього лише видимість таланту. Високий наснажений стиль вісімнадцятого століття чужий його книжці, й ти доведеш, що автор підмінив почуття подіями. Рух, — це ще не життя, картина — не думка. Щедро сип такими перлами мудрості, публіка їх підхопить. Незважаючи на всі переваги твору, ти назвеш його згубним і небезпечним, адже він розчиняє перед натовпом двері до Храму Слави, і ти вже бачиш у близькому майбутньому цілу армію нездарних писак, що намагаються опанувати цю легку форму. Тут ти перейдеш до гірких нарікань із приводу занепаду смаків і мимохідь складеш хвалу панам Етьєнові, Жуї, Тіссо, Госсу, Дювалеві, Же, Бенжаменові Констану, Еньянові, Баур-Лорміанові та Вільменові,[130] тобто корифеям партії ліберальних бонапартистів, під чиєю протекцією перебуває газета Верну. Ти покажеш, як ця славна фаланга чинить опір натискові романтиків, як вона захищає думку та стиль від образного марнослів’я, плекаючи традиції школи Вольтера і борючись із впливом англійської та німецької шкіл, так само як оті сімнадцять ораторів лівого парламентського крила воюють за народ проти крайніх правих. Під захистом цих імен, шанованих величезною більшістю французів, які завжди будуть на боці лівої опозиції, ти зможеш розчавити Натана, чий твір, хоч він і позначений високою літературною красою, надає, проте, у Франції права громадянства письменству, позбавленому ідей. Далі ти заявиш, що йдеться, власне, не про Натана і не про його книжку, а про славу Франції — ні більше, ні менше. Обов’язок усіх чесних і мужніх людей, що володіють пером, рішуче протистояти чужоземним впливам. І тут ти полестиш передплатникові. Мовляв, Франція не така наївна й одурити її нелегко. Якщо видавець із причин, у які ти не маєш наміру заглиблюватись, рекламує негодящу книжку, справжні читачі не забаряться виправити помилку, яку зробили п’ять сотень простаків, що поквапилися клюнути на принаду. Ти скажеш, що нехай навіть книготорговцеві якимсь дивом пощастило збути є рук перше видання, але він припустився явної необачності, зважившись перевидати книжку, і ти висловиш щирий жаль, що такий досвідчений видавець так погано знав запити читачів. Ось тобі твоя зброя. Присмачи ці розумування ядучими дотепами та тонкими натяками, і Доріа аж зашкварчить на розпеченому жарі твоєї статті. Але не забудь на завершення поспівчувати Натанові: мовляв, сучасне письменство завдячуватиме йому незрівнянні твори, якщо він тільки зійде з хибного шляху.
129
130