— Я чув, мої повелителі, — сказав він, дивлячись на Люсьєна й Лусто, — ви хочете мене зарізати?
— Зачекай-но, друже, до завтра, і ти побачиш, як славно вишпетив тебе Люсьєн. Слово честі, ти будеш задоволений. Коли критика така глибока, книжка тільки виграє.
Люсьєн почервонів від сорому.
— То він мене розбив ущент? — запитав Натан.
— Як годиться, — сказав Лусто.
— Отже, нічого занадто страшного? — допитувався Натан. — Гектор Мерлен заявив у фойє Водевіля, що мені каюк.
— Мало що йому заманеться сказати! Зачекайте ліпше до завтра! — вигукнув Люсьєн і втік у вбиральню Коралі слідом за актрисою, яка саме покинула сцену, вдягнена у свій екзотичний костюм.
Наступного ранку, снідаючи з Коралі, Люсьєн почув м’яке шарудіння коліс, яке свідчило, що в їхню безлюдну вуличку в’їхав вишуканий екіпаж. А з того, як цокотів копитами кінь, можна було зрозуміти, що він чистокровної породи. Виглянувши у вікно Люсьєн і справді побачив чудового англійського коня Доріа. Книгар кинув віжки грумові і вийшов з карети.
— Видавець! — повідомив Люсьєн, глянувши на свою коханку.
— Скажіть, хай зачекає, — миттю наказала та Бероніці.
Люсьєн схвально усміхнувся. Йому сподобалася самовпевненість цієї дівчини, яка так щиро увійшла в його інтереси. Він обняв її з палкою вдячністю — вона вчинила розумно.
Моторність нахабного книгопродавця, несподіване приниження цього князя шарлатанів пояснювалися обставинами, тепер майже цілком забутими, так змінилися умови книготоргівлі за останні півтора десятка років. Від 1816-го до 1827 року — перше ніж літературні кабінети, відкриті для читання газет, стали за певну плату давати на прочитання і книжкові новинки, й перше ніж посилення тиску податкових законів на періодичну пресу спричинило виникнення в ній відділів оголошень — книготоргівлі не лишалося нічого іншого, як поміщати свою рекламу у вигляді фейлетонів або навіть великих статей. Причому аж до 1822 року французькі газети друкувалися на дуже малих аркушах, і найбільші з тогочасних газет ледь перевищували розмірами сучасні малі листки. Щоб якось протистояти засиллю журналістів, Доріа й Лавока першими винайшли афіші, привертаючи увагу всього Парижа чудернацькими літерами, пістрявими кольорами, віньєтками, а пізніше й літографіями, — усе це перетворювало афішу на поему для очей, а часто й на відчутну загрозу для гаманців довірливих парижан. Тодішні афіші вражали уяву таким розмаїттям, що один із маніяків, яких іменують колекціонерами, заходився збирати їх і нині володіє повним комплектом паризьких афіш. Цей вид реклами спершу тулився у вікнах крамниць та на бульварних вітринах, а згодом поширився по всій Франції і нарешті був витіснений оголошеннями. І все ж таки афіша існуватиме завжди — надто відколи винайшли спосіб малювати її на стінах будівель, — бо вона приваблює око навіть тоді, коли не тільки оголошення, а іноді й сам твір давно забуті. Виникнувши під тиском гербових і поштових зборів та інших неминучих виплат і доступне для кожного, хто був згоден викласти гроші, оголошення перетворило четверту сторінку газет на родюче поле і для державної скарбниці, і для любителів легкої наживи. Обмеження, винайдені за часів пана Віллеля[133], який міг би знищити могутність преси, коли б зробив видання газет загальнодоступним, навпаки, створили для неї неабиякі переваги, оскільки заснувати нову газету стало майже нездійсненною справою. Тим-то у 1821 році газети мали повну владу засудити на життя або смерть будь-який витвір думки і будь-яке починання книготоргівлі. Оголошення на кілька рядків, утиснутих у хроніку паризьких подій, коштувало неймовірно дорого. Інтриги в конторах редакцій і ввечері на полі битви — у друкарнях, де верстають номер газети й остаточно вирішують, ставити чи не ставити ту або ту статтю, — набули такої гостроти, що багаті книговидавці були змушені наймати літератора, котрий умів би скласти для них допис, у якому небагатьма словами було б сказано багато. Ці нікому не відомі журналісти — а їм платили тільки після надрукування їхнього матеріалу — часто всю ніч просиджували в друкарні, стежачи, чи піде велика стаття, що потрапила в газету невідомо коли і як, або кілька рядків, що від тих часів дістали назву реклами. Нині звичаї в літературному середовищі та обставини книготоргівлі дуже змінилися, і мало хто повірить, до яких величезних зусиль, підкупів, ницості, підступів удавалися, щоб помістити в газету свою рекламу, книготорговці та автори книжок — мученики слави, каторжники, засуджені на довічну гонитву за успіхом. Обіди, влещування, подарунки — усе пускали вони в хід, тільки б догодити газетярам.
133