Ви хочете купити мою збірку сонетів?
— Авжеж, хочу, — підтвердив Доріа. — Насамперед складімо зброю — і ви, і я.
Він дістав із кишені зграбний гаман, витяг три тисячофранкові білети, поклав їх на тарілку й церемонно підніс Люсьєнові, сказавши:
— Тепер ви задоволені, ласкавий пане?
— Цілком, — відповів поет.
Запропонована сума настільки перевершувала його сподівання, що він аж умлівав від незнаного почуття глибокої втіхи.
Люсьєн не подав знаку, але йому хотілося співати, хотілося вистрибувати; поет повірив у чарівну лампу, повірив у чаклунів; він повірив у свій геній.
— Отже, «Стокротки» тепер мої? — запитав книготорговец. — І, звичайно, ви не нападатимете більше на мої видання?
— «Стокротки» ваші, але своє перо я продати не можу, воно належить моїм друзям, як і їхні пера належать мені.
— Але ж ви стали моїм автором. А всі мої автори — мої друзі. Отож, сподіваюся, ви не захочете мені шкодити й остерігатимете мене про кожен напад, щоб я май змогу відвернути небезпеку.
— Я згоден.
— За ваші успіхи! — сказав Доріа, підіймаючи келих.
— Я бачу, ви таки прочитали «Стокротки», — пустив шпильку Люсьєн.
Доріа не збентежився.
— Мій друже, купити збірку віршів, не прочитавши їх, це найвища похвала, яку може дозволити собі видавець. Через півроку ви станете великим поетом; ви писатимете статті, вас боятимуться, 1 я без жодних зусиль продам вашу книжку. Сьогодні я той самий торговець, яким був і чотири дні тому. Змінився не я, а ви; минулого тижня ваші сонети були для мене не більше як листям капусти, а сьогодні, завдяки вашим успіхам, вони обернулися на «Мессенські елегії»[134].
— Ну що ж, — сказав Люсьєн, який у цю мить почував себе турецьким султаном — адже він володів вродливою одаліскою, був улюбленцем слави. Через те він міг триматися насмішкувато і в безтурботною зухвалістю. — Хоч ви й не прочитали моїх сонетів, зате ви прочитали мою статтю.
— Звичайно, друже, інакше хіба я примчав би сюди так скоро? На моє лихо, вона напрочуд гарна, ваша жахлива стаття. Повірте, у вас справді великий талант, мій хлопчику. Послухайтесь мене, поспішайте натішитися славою, бо вона скороминуща, — сказав він, ховаючи під добродушною приязню ущипливу суть своєї злегка насмішкуватої поради. — А ви отримали газету, ви вже прочитали її?
— Ще ні, — сказав Люсьєн. — А сьогодні ж надруковано мою першу велику статтю. Мабуть, Гектор послав газету мені додому, на вулицю Шарло.
— Ось, читай! — сказав Доріа, наслідуючи Тальма в «Манлії Капітолійському»[135].
Люсьєн узяв газету, але Коралі вихопила її в нього з рук.
— Мені присвячене ваше перо, чи не так? — сказала вона, сміючись.
Доріа тримався надзвичайно чемно й підлесливо; він боявся Люсьєна; він запросив його разом з Коралі на званий обід, який давав на честь журналістів наприкінці тижня. Книгар забрав із собою рукопис «Стокроток», попросивши свого автора прийти у Дерев’яні галереї, коли йому буде зручно — підписати угоду, яку він Доріа на той час підготує. Як завжди вірний своїм царственим манерам, — мабуть, йому подобалося напускати туману на легковірних людей і скидатися більше на мецената, ніж на книготорговця, — Доріа залишив свої три тисячі франків, недбалим жестом відмовившись від розписки, яку Люсьєн хотів написати, і пішов, поцілувавши руку Коралі.
— Коханий мій, а чи багато таких папірців мав би ти, якби залишився у своїй норі на вулиці Клюні, нишпорячи в старих книжках у бібліотеці святої Женев’єви? — сказала Коралі, знаючи зі слів Люсьєна про всі його поневіряння. — Далебі, твої друзі з вулиці Чотирьох Вітрів справжні йолопи!
Його братів по гуртку назвали йолопами! І Люсьєн тільки засміявся, вислухавши цей вирок. Він милувався своєю надрукованою статтею, він утішався ні з чим не зрівнянною радістю почувати себе письменником і грівся у променях того осяйного спалаху самолюбства, який буває лише раз у житті. Читаючи і перечитуючи свою статтю, він краще збагнув її зміст і мету. Друк для рукописів — те саме, що театр для жінок, він виставляє на світло їхні хиби і переваги; він або вбиває їх, або дає їм життя; в друкованому тексті будь-яка недоречність упадає у вічі так само яскраво, як і глибока думка. Охоплений почуттям блаженства, Люсьєн уже не думав про Натана — Натан був для нього тільки сходинкою. Поет упивався радістю, він уявляв себе багатієм. Для хлопчика, який, бувало, скромно спускався вулицею Больє в Ангулемі, повертаючися в Умо на горище до Постеля, де їхня родина жила на тисячу двісті франків на рік, сума, яку вручив йому Доріа, здавалася казковою. Спогад, ще досить живий, але якому згодом судилося згаснути серед принад паризького життя, переніс його на майдан Мюр’є. Він згадав свою вродливу і великодушну сестру Єву, згадав Давіда та бідолашну матір; Люсьєн послав Береніку розміняти один білет і, поки вона ходила, написав коротенького листа рідним; потім, боячись, що згодом йому не стане на це рішучості, Люсьєн звелів Береніці піти в контору поштових диліжансів і надіслати матері п’ятсот франків. Він усього-на-всього повертав борг, але і для нього, і для Коралі цей вчинок видався неабияким добродіянням. Актриса поцілувала Люсьєна, вона вважала його зразковим сином і братом, вона осипала його пестощами, бо такі вчинки невимовно розчулюють цих добрих дівчат, у яких серце — мов на долоні.