— У такому разі навіщо ти перекручуєш зміст моїх статей? — запитав Люсьєн, який написав той блискучий нарис тільки для того, щоб надати більшої сили своєму обуренню.
— Я перекручую?! — вигукнув Лусто.
— Ну а хто ж спотворив мою статтю?
— Ти, друже, просто ще мало обізнаний з нашими справами, — сказав Етьєн сміючись. — Амбігю передплачує в нас двадцять примірників, причому ми даємо їм тільки дев’ять: директорові, капельмейстерові, режисерові, їхнім коханкам і трьом співвласникам театру. Кожен із бульварних театрів у такий спосіб виплачує газеті вісімсот франків. Ще стільки ж дають квитки на ложі, що їх надсилають Фіно, та й актори і автори п’єс передплачують по кілька примірників. Виходить, шахрай отримує на Бульварах вісім тисяч франків. Це все малі театрики — тож уяви собі, скільки він лупить з великих! Тепер зрозумів? Ми повинні бути вельми поблажливі...
— Я зрозумів, що мені не вільно висловлювати свою думку.
— Ет! Чи тобі не однаково, коли ти з цих ясел годуєшся? — вигукнув Лусто. — Крім того, хлопче, чим тобі так дозолив цей театр? Має ж бути якась причина для розгрому вчорашньої вистави? Громити, аби тільки громити, означало б шкодити добрій славі газети. Якщо потім ми й затавруємо когось по справедливості, це вже не справить ніякого враження. Директор чимсь тобі не догодив?
— Він не виділив для мене місця.
— А, тоді зрозуміло, — кивнув Лусто. — Я покажу директорові рукопис твоєї статті і скажу, що я пом’якшив її, це тобі принесе більше користі, ніж стаття надрукована. Проси в нього завтра квитки, й він виписуватиме тобі по сорок щомісяця, а я відведу тебе до чоловіка, з яким ти домовишся про збут; він скуповуватиме їх у тебе зі знижкою у п’ятдесят відсотків проти їхньої ціни. Театральними квитками торгують, як і книжками. Ти побачиш різновид Барбе — проводиря клаки. Він живе тут, неподалік; ми маємо час, ходімо до нього...
— Але ж Фіно вдається до негідних махінацій! Він визискує таланти, він, по суті, лупить незаконні податки. Рано чи пізно правосуддя...
— Які дурниці! Та ти з неба впав! — вигукнув Лусто. — За кого ти маєш Фіно? Під удаваною простодушністю, під виглядом Тюркаре[140], під невіглаством і тупістю ховається лукавство капелюшника — адже Фіно його нащадок. Хіба не бачив ти в його барлозі, в редакції газети, старого солдата часів Імперії, дядька нашого Фіно? Будучи людиною, на яку у всьому можна покластись, він до того ж має славу дурня — а це якраз те, чого треба Фіно. Бо саме дядько бере участь у всіх сумнівних грошових оборудках. У Парижі тому, хто пнеться вгору, дуже зручно мати біля себе помічника, завжди готового ввести себе в неславу. В політиці, як і в газетярському ділі, теж трапляється безліч випадків, коли начальству краще триматися осторонь. Якби Фіно вибився у політичні діячі, він би зробив свого дядька секретарем, щоб той стягував для нього данину, як то заведено в установах, коли йдеться про вирішення будь-якої значної справи. Старий Жірудо на перший погляд справляє враження йолопа, але в нього досить тями, щоб бути таємним спільником. Крім того, він стоїть на варті й охороняє нас від надокучливих новачків, від скарг, від скандалів, і я не думаю, щоб у якійсь іншій редакції знайшовся рівний йому.
— Свою службу він справляє добре, — сказав Люсьєн, — я бачив його в ділі.
Етьєн і Люсьєн пішли на вулицю Фобур-дю-Тампль, де головний редактор газети зупинився біля будинку а гарним фасадом.
140