— Крім того, — заявив Мерлен, — коли ми вшановуємо великих людей, навколо них, як навколо римських тріумфаторів, разом зі славослів’ями мають також лунати крики хули.
— Отакої! — сказав Люсьєн. — Тоді, либонь, усі, кого стануть ганьбити, відчують себе тріумфаторами!
— Чи не про себе ти турбуєшся? — вигукнув Фіно.
— Навіщо тобі, Люсьєне, про це турбуватись? — озвався Мішель Кретьєн. — Ти маєш сонети — вони й створять тобі тріумф Петрарки. Хіба цієї слави тобі мало.
— Без Лаури й жовтого металу? — вигукнув Доріа, чий римований жарт усі зустріли оплесками та сміхом.
— Faciamus experimentum in anima vili[141], — з усмішкою відповів Люсьєн Мішелеві.
— Лихо тим, кого газета обмине критикою і чию першу книжку вже увінчають лаврами! Таких письменників, немовби святих, заховають у ніші, й ніхто більше не зверне на них уваги, — сказав Верну.
— Їм казатимуть, як сказав Шансене маркізові де Жанлі, що аж надто закохано видивлявся на його дружину: «Приятелю, ви своє вже отримали», — мовив Блонде.
— У Франції успіх знищує, — озвався Фіно. — Ми надто заздрісні й тому намагаємось примусити і себе, й інших якомога скоріше забути про успіх ближнього.
— Суперечність — джерело життя в літературі, — сказав Клод Віньйон.
— Як і в природі, де життя виникає з боротьби двох начал! — вигукнув Фюльжанс. — Перемога одного над другим — це смерть.
— Як і в політиці, — докинув Мішель Кретьєн.
— Ми це щойно довели на ділі, — підхопив Лусто. — За один тиждень Доріа продасть дві тисячі примірників Натанової книжки. А завдяки чому? Бо найлегше створити славу тій книжці, на яку шалено нападали.
— А після такої-от статті, — сказав Мерлен, піднявши вгору відбиток завтрашнього номера своєї газети, — як не розпродати всього видання?
— Прочитайте мені статтю, — попросив Доріа. — Я лишаюся книготорговцем, навіть коли вечеряю.
Мерлен прочитав похвальну статтю Люсьєна, яку все товариство зустріло оплесками.
— Ну хіба могла з’явитися ця стаття без першої? — запитав Лусто.
Тоді Доріа дістав із кишені відбиток третьої статті Люсьєна й почав читати. Фіно уважно слухав: стаття призначалася в другий номер його журналу, і як головний редактор він перебільшував свій захват.
— Якби Боссюе жив у нашому столітті, панове, він написав би достоту так, — заявив він.
— Охоче вірю, — сказав Мерлен. — Якби Боссюе[142] жив сьогодні, він став би газетярем.
— За Боссюе Другого! — вигукнув Клод Віньйон, підіймаючи келих і насмішкувато вклоняючись Люсьєнові.
— За мого Христофора Колумба! — відповів Люсьєн, підіймаючи тост за Доріа.
— Браво! — вигукнув Натан.
— Це в нього таке прізвисько?[143] — лукаво запитав Мерлен, переводячи погляд з Фіно на Люсьєна.
— Якщо ви провадитимете в такому ж дусі, — втрутився Доріа, — ми зовсім загубимо нитку розмови, а добродії комерсанти, — провадив він, кивнувши на Матіфа й Камюзо, — взагалі нічого не зрозуміють. «Жарт — це нитка, — сказав Бонапарт. — Де тонко, там і рветься».
— Панове, ми з вами свідки просто-таки надзвичайного випадку — незбагненного, нечуваного, дивовижного. Всі ми захоплені, що наш друг так швидко перетворився з провінціала на журналіста.
— Він народився журналістом, — сказав Доріа.
— Діти мої, — почав Фіно, підводячись із пляшкою шампанського в руці, — ми підтримували перші спроби нашого гостинного хазяїна, ми підбадьорювали його на шляху до успіху, й він перевершив найсміливіші наші надії. Він витримав випробування, написавши за якихось два місяці кілька блискучих, нам усім відомих статей. Я пропоную посвятити його в журналісти.
— Трояндовий вінок на відзнаку його подвійної перемоги! — вигукнув Біксіу, дивлячись на Коралі.
Коралі подала знак Береніці, й та пішла пошукати в картонних коробках актриси старі штучні квіти. Тільки-но гладка покоївка принесла ті квіти, зразу ж було сплетено великий вінок; кілька уже захмелілих гостей теж досить безглуздо прикрасили себе квітами. Фіно, виступивши в ролі верховного жерця, пролив на прегарні біляві кучері Люсьєна кілька крапель шампанського, вимовивши з кумедною урочистістю такі слова: «Ім’ям Гербового збору, Поруки й Штрафу висвячую тебе в журналісти. Хай твої статті пишуться тобі легко!»
— Й будуть оплачені без відрахувань за пробіли! — докинув Мерлен.
У цю мить Люсьєн помітив засмучені обличчя Мішеля Кретьєна, Жозефа Брідо і Фюльжанса Рідаля; взявши капелюхи, вони вийшли під обурені вигуки інших гостей.
142