— Святенники й лицеміри! — сказав Мерлен.
— Фюльжанс був добрим хлопцем, — мовив Лусто, — але вони розбестили його своєю мораллю.
— Хто вони? — запитав Клод Віньйон.
— Похмурі молодики, які збираються в релігійно-філософському шинку на вулиці Чотирьох Вітрів, де вони трудяться з метою розкрити, в чому сенс існування людства... — відповів Блонде.
— О! О! О!
— Вони намагаються збагнути, чи людство обертається навколо власної осі, чи просто рухається вперед, — провадив Блонде. — Вони довго сперечались, обираючи між прямою лінією та кривою, біблійний трикутник здався їм позбавленим сенсу, і тоді з’явився невідомий пророк, який висловився за спіраль.
— Коли люди збираються докупи, вони можуть доміркуватись і до небезпечніших дурниць! — вигукнув Люсьєн, якому хотілося захистити Братство.
— Ти вважаєш ці теорії пустопорожнім базіканням? — запитав Фелісьєн Верну. — Настане час — і вони перетворяться на рушничні постріли або на гільйотину.
— Поки що ті хлопці тільки шукають найвищих істин на дні келихів із шампанським, прагнуть з’ясувати гуманітарну суть панталон і знайти пружинку, яка рухає всесвіт, — сказав Біксіу. — Вони підбирають скинутих з трону ідолів, таких, як Віко, Сен-Сімон, Фур’є. Я боюся, вони заморочать голову моєму сердешному Жозефу Брідо.
— Це через них охолонув до мене Б’яншон, мій земляк і шкільний товариш, — сказав Лусто.
— Чи не навчають вони розумової гімнастики і не вправляють мізки? — спитав Мерлен.
— Не виключено, — відповів Фіно. — У всякому разі, я чув, ніби Б’яншон віддається таким фантазіям.
— Справді? — перепитав Лусто. — Але Б’яншон однаково стане славетним лікарем.
— То їхній вождь — д’Артез? — озвався Натан. — Той самий молодик, який збирається нас усіх проковтнути?
— Справжній геній — ось хто д’Артез! — вигукнув Люсьєн.
— Волію справжній шартрез! — сказав Клод Віньйон усміхнувшись.
Настала мить, коли кожен намагався розкрити душу сусідові за столом. Якщо розумних людей пориває на відвертість і вони готові віддати ключ до свого серця, можна не сумніватися, що хміль уже забив їм памороки. За якусь годину всі Люсьєнові гості почували себе щирими приятелями; вони величали один одного знаменитостями, могутніми талантами, людьми, яким належить майбутнє. Люсьєн як хазяїн дому зберіг певну ясність думки; він вислуховував неймовірні софізми, що довершували його духовне розтління.
— Діти мої, — сказав Фіно, — ліберальній партії край треба пожвавити свою полеміку, але нині їй зовсім нема за що паплюжити уряд, і ви самі розумієте, в якій скруті опинилася опозиція. Хто з вас хоче написати брошуру з вимогою поновити право первородства?[144] А ми б тоді підняли бучу проти таємних підступів двору. За роботу добре заплатять.
— Я, — сказав Гектор Мерлен. — Це збігається з моїми переконаннями.
— Твоя партія звинуватить тебе, що ти вводиш її в неславу, — заперечив Фіно. — Фелісьєне, займись-но ліпше ти цією брошурою. Доріа її видасть, а таємницю ми збережемо.
— І скільки за неї дадуть? — запитав Верну.
— Шістсот франків. Ти підпишешся «граф К.»
— Згода! — сказав Верну.
— То ви хочете підсадити «крячку» в політику? — знову втрутився до розмови Лусто.
— Це справа Шабо, перенесена в царину боротьби ідей, — сказав Фіно. — Урядові приписують найчорніші задуми, й нацьковують на нього громадську думку.
— Мене завжди глибоко дивуватиме уряд, який довіряє керівництво громадською думкою таким пройдам, як ми, — сказав Клод Віньйон.
— Якщо уряд з дурного розуму вступить у відкритий бій, — провадив Фіно, — проти нього почнуть шалені атаки; якщо він тільки викаже свою образу, це вже дасть нам привід загострити полеміку, викликати невдоволення в народі. Газета ніколи нічим не ризикує, тоді як влада ризикує всім.
— Франції нема й не буде, поки уряд не оголосить газети поза законом, — вів далі Клод Віньйон. — А ви з кожною годиною все більше процвітаєте, — обернувся він до Фіно. — Ви ті ж таки єзуїти — але без їхньої фанатичної віри, твердості намірів, дисципліни і згуртованості.
Всі повернулися до картярських столів. У перших променях світанку незабаром потьмяніли свічки.
— Твої друзі з вулиці Чотирьох Вітрів були смутні, немов засуджені на смерть, — сказала Коралі своєму коханому.
— Вони були суддями, — відповів поет.
— Судді не бувають такі занудні, — мовила Коралі.
Ось уже місяць Люсьєн щодня пропадав на званих вечерях, обідах, сніданках, балах — його затягло в бурхливий потік, у водоверть розваг і легкої праці. Він нічого не обмірковував наперед. Здатність зважувати за складних життєвих обставин — це печать сильної волі, якою ніколи не будуть позначені поети, люди слабкі або надто захоплені чисто духовними інтересами. Як і більшість газетярів, Люсьєн жив з дня на день, розтринькував гроші, тільки-но вони потрапляли йому до рук, жив, не думаючи про труднощі паризького життя, які час від часу пригнічували богему. Ошатністю своїх костюмів і манерами він тепер змагався з найславетнішими чепурунами світського товариства. Коралі, як і всі фанатики, любила прикрашати свого ідола; вона розорялася, щоб нарядити коханого поета у той франтівський обладунок, про який він так мріяв під час своєї першої прогулянки в Тюїльрі. І ось у Люсьєна завелися чудові ціпки, прегарний лорнет, діамантові запонки, кільця для вранішніх краваток, персні з печаткою і чимало вишуканих жилетів під колір кожного костюма. Незабаром він здобув славу денді. Того дня, коли він з’явився серед гостей на світському рауті в німецького дипломата, його перевтілення пробудило потаємну заздрість у молодиків, що теж були серед запрошених на вечірку і мали славу законодавців паризької моди — таких, як де Марсе, Ванденес, Ажуда-Пінту, Максім де Трай, Растіньяк, герцог де Мофріньєз, Боденор, Манервіль та інші. У світському товаристві чоловіки заздрять один одному чисто по-жіночому. Графиня де Монкорне і маркіза д’Еспар, на честь якої давався обід, посадовили Люсьєна між собою й навперейми кокетували з ним.
144