типізувати, індивідуалізувати, синтезувати, драматизувати, аналізувати, поетизувати, прозувати, англізувати, неологізувати, гігантизувати, трагізувати; доводиться іноді чинити справжнє насильство над мовою, щоб показати модні дивацтва, до яких удаються деякі жінки. А втім, думка її запалювалась, як і мова. Дифірамби тріпотіли в неї на устах і в серці. Вона завмирала, умлівала, захоплювалася з усякого приводу й від чого завгодно: її хвилювали і самопожертва якої-небудь сестри-жалібниці, і страта братів Фоше[17], й «Іпсібое»[18] віконта д’Арленкура та «Анаконда»[19] Льюїса, і втеча Лавалета[20], і хоробрість подруги, яка, закричавши басом, наполохала злодіїв. Їй усе здавалося величним, надзвичайним, дивним, божественним, чудовим. Вона спалахувала, гнівалась, непритомніла, поривалась, падала, споглядала то небо, то землю; на очах у неї бриніли сльози. Вона спалювала своє життя на вогні нескінченних захоплень і чахла від огиди до всього. Вона розуміла Янінського пашу, вона прагнула позмагатися з ним у його сералі, і її навіть приваблювала доля жінки, зашитої в мішок і кинутої у воду[21]. Вона заздрила леді Естер Стенгоп, цій синій панчосі пустелі, її поривало постригтися в черниці ордена Святої Камілли, доглядати хворих у Барселоні і вмерти там від жовтої пропасниці, — ото славна, ото шляхетна доля! Коротко кажучи, вона жадала всього, що не було змістом її життя, похованого в глушині. Вона обожнювала лорда Байрона, Жан-Жака Руссо, всяке поетичне й драматичне існування. Їй не бракувало сліз для кожного нещастя і фанфар для кожної перемоги. Вона співчувала поваленому Наполеонові, вона симпатизувала Мехметові-Алі, що вигублював єгипетських тиранів. Коротше, вона оточувала геніїв ореолом і вважала, ніби вони харчуються пахощами та світлом. Багатьом здавалося, що вона вражена навіженством, але небезпеки для оточення не становить; однак проникливий спостерігач у всіх цих дивацтвах помітив би уламки прекрасного кохання, що загинуло відразу по тому, як виникло, руїни небесного Єрусалима, одне слово, кохання без коханого. Так воно й було. Історію вісімнадцяти років подружнього життя пані де Баржетон можна описати в кількох словах. Деякий час вона жила своїм внутрішнім світом і невиразними надіями. Згодом, зрозумівши, що життя в Парижі, по якому вона зітхала, для неї недоступне за браком коштів, вона почала приглядатися до свого оточення й злякалася своєї самоти. Довкола неї не було жодного чоловіка, здатного надихнути її на ті шаленства, що в них впадають жінки з розпачу, причина якого в безвихідному, одноманітному й безпросвітному існуванні. Вона не могла ні на що сподіватися, навіть на випадок, бо трапляються життя, в яких не буває випадків. За часів Імперії, коли Франція сліпила своєю славою, коли Наполеон здійснював похід у Іспанію, куди він вирядив цвіт свого війська, надії цієї жінки, доти ошукані, знову відродилися. Цікавість, природно, спонукувала її побачити героїв, що на одне слово наказу руйнували Європу і воскрешали легендарні подвиги лицарства. Найскупіші й найнепокірніші міста змушені були влаштовувати свята на честь імператорської гвардії, яку, ніби коронованих осіб, мери та префекти вітали врочистими промовами. Пані де Баржетон, з’явившись на бал, що його влаштував у місті якийсь полк, закохалася в молодого дворянина, простого корнета, котрого лукавий Наполеон звабив жезлом маршала Франції. Та стримана, шляхетна і глибока пристрасть, така відмінна від тодішнього кохання, яке аж надто легко зав’язувалось і так само легко рвалося, була освячена в своїй цнотливості рукою смерті. Під Ваграмом гарматне ядро розбило на серці маркіза де Кант-Круа заповітний портрет, який засвідчував вроду пані де Баржетон. Вона довго оплакувала вродливого юнака, що, натхнений славою і коханням, за дві кампанії дослужився до полковника і над імператорську ласку цінував листа від Наїс. Жалоба накинула на обличчя цієї жінки серпанок глибокої скорботи. Хмара смутку розвіялася лише в тому страшному віці, коли жінка починає оплакувати свої кращі роки, що минули без радощів, коли вона бачить, як в’януть її троянди, коли прагнення любові відроджується бажанням розтягти останні усмішки молодості. Всі жіночі принади Наїс стали тільки ранити їй душу, коли її огорнув холод провінції. Вона б, як ото горностай, померла від печалі, якби забруднила себе інтрижкою з одним із тих чоловіків, котрі тільки і мріють, як би після обіду пограти в карти на кілька су. Гордість уберегла її від банальних провінційних пригод. Поставлена перед вибором між нікчемністю місцевих чоловіків та самотою, така визначна жінка обрала, звичайно, самоту. Отже, шлюб і світське товариство стали для неї монастирем. Вона жила поезією, як кармелітка релігією. Творіння славетних чужоземців, доти невідомі, що з’явилися між 1815 і 1821 роками, талановиті трактати пана де Бональда[22] й пана де Местра, цих двох орлів мислі, нарешті, менш величні твори французької літератури, які пустили тоді своє перше могутнє пагіння, скрасили її життя, але не надали гнучкості ні її розумові, ні вдачі. Вона трималася прямо й міцно, як дерево, що вистояло бурю. Гідність переродилася на пиху, велич — на хизування й манірність. Як і всі, хто прагне поклоніння, але невибагливий у доборі поклонників, вона царювала попри свої вади чи навіть завдяки їм. Таким було минуле пані де Баржетон; цю невтішну історію треба було розповісти, щоб читач міг краще зрозуміти її взаємини з Люсьєном, який потрапив до її вітальні в досить незвичний спосіб. Річ у тім, що тієї зими в місті з’явилась особа, котра пожвавила одноманітне життя пані де Баржетон. Саме тоді звільнилося місце начальника управління непрямими податками, і пан де Барант[23] призначив на нього чоловіка, який уславився такими походеньками, що жіноча цікавість стала йому найкращою перепусткою до місцевої королеви.
вернуться
Фоше Сезар і Константен (1759–1815) — брати-близнята, генерали наполеонівської армії, страчені після падіння Наполеона за наругу над королівським прапором.
вернуться
Псевдоісторичний роман французького письменника-рояліста Ш.-В. д’Арленкура (1789–1856).
вернуться
Твір англійського письменника М.-Г. Льюїса (1775–1818), представника «готичного роману».
вернуться
Лавалет А.-М. (1769–1830) — ад’ютант Наполеона; був засуджений до страти після падіння імператора, але втік із в’язниці.
вернуться
Йдеться про героїню поеми Байрона «Гяур».
вернуться
Де Бональд Л.-Г. (1754–1840) і де Местр Ж. (1753–1821) — реакційні французькі письменники й публіцисти, ідеологи феодально-католицької реакції в часи Реставрації.
вернуться
Де Барант Г.-П. (1782–1866) — французький політичний діяч і історик, у період Реставрації очолював податкове відомство.