Всю ту зиму, таку щедру на розваги, Теодор Гайар і Гектор Мерлен шукали кошти, необхідні для заснування газети; перший номер «Ревей» вийшов тільки в березні 1822 року. Цю справу мали звичай обговорювати у пані дю Валь-Нобль. Та елегантна і дотепна куртизанка, що урочисто виголошувала, коли їй траплялося показувати свої розкішні покої: «Осьде рахунки[146] з казок тисяча й однієї ночі!»-мала неабиякий вплив на банкірів, високих вельмож та письменників роялістського напряму, що часто збирались у її салоні для обговорення справ, які не підлягали обговоренню деінде. Ректорові Мерлену обіцяли місце головного редактора «Ревей». Його правою рукою ладили Люсьєна, що став найближчим другом Гектора. Люсьєнові було обіцяно також відділ літературних розмаїтостей у одній з урядових газет. Свій перехід до протилежного табору Люсьєн готував нишком, посеред світських розваг. Цей хлопчисько уявляв себе великим політиком, він сподівався на цілковитий успіх задуманої ним театральної розв’язки і розраховував на щедрість уряду, яка дасть йому змогу виплатити борги й розвіяти таємні побоювання Коралі. Актриса незмінно всміхалася, вона й словом не прохопилася про свої прикрощі; але Береніка, жінка прямодушна, відкрила очі Люсьєнові. Як і всі поети, цей майбутній геній позітхав хвилину, нарікаючи на зрадливу долю, пообіцяв працювати, але швидко забув про свою обіцянку і знайшов розраду від скороминущого смутку на якомусь бенкеті. Того дня, коли Коралі помітила на чолі коханого хмарку стурбованості, вона висварила Береніку й сказала своєму поетові, що все залагодилося. Маркіза д’Еспар і пані де Баржетон чекали Люсьєнового навернення, щоб виклопотати в міністра — через Шатле, як вони казали, — давно омріяний указ про зміну прізвища. Люсьєн пообіцяв присвятити «Стокротки» маркізі д’Еспар, і вона, здавалось, була щиро втішена цією шаною, на яку письменники стали вельми скупі, відколи вони здобули собі високе становище в суспільстві. Коли увечері Люсьєн приходив до видавця довідатися про долю своєї книжки, той, наводячи неспростовні докази, переконував поета, що не слід квапитися з її виходом у світ. Доріа був вічно заклопотаний якоюсь нагальною справою, яка забирала весь його час: то він випускав нові вірші Каналіса — а з ним не варто сперечатись! — то друкував другий том «Роздумів» Ламартіна, а двом великим добіркам поезії невигідно з’являтись одночасно. І звичайно ж, автор повинен довіряти досвіду свого видавця. А тим часом Люсьєн уже опинився в такій скруті, що звернувся по допомогу до Фіно, й той видав йому невеличкий аванс під майбутні статті. Того ж таки дня, вечеряючи з друзями — марнотратниками життя, поет розповів їм про свою скруту, але вони втопили його тривогу в потоках шампанського, охолодженого жартами. Борги! У кого з великих людей їх не було? Борги — це наші задоволені потреби, це вимоги наших слабостей. Людина досягає життєвого успіху лише під тиском залізної руки необхідності.
— Великим людям — вдячний ломбард! — вигукнув Блонде, підіймаючи келих.
— Всього бажати — це усім заборгувати, — сказав Біксіу.
— Е, ні! Усім заборгувати — значить, горя не знати! — заперечив де Люпо.
Марнотратники життя зуміли переконати цього хлопчиська, що борги — то золоте стрекало, яким він розпалює коней, запряжених у колісницю його слави. А тоді на сцену виступив незмінний Цезар з його сорока мільйонами боргу, потім Фрідріх II, що одержував від свого батька лише по дукату в місяць — ці горезвісні приклади жадібності, притаманної великим людям, зображеним у їхніх вадах, а не в могутності їхнього духу та задумів! І ось карета, коні та обстановка Коралі були описані позикодавцями за борги, загальна сума яких досягала чотирьох тисяч франків. Люсьєн звернувся до Лусто з проханням повернути позичену тисячу франків, але у відповідь приятель показав поетові гербові папери, які свідчили, що справи у Флоріни стоять не краще, ніж у Коралі. Проте вдячний Лусто пообіцяв допомогти прилаштувати в друк «Лучника Карла IX».