— Нам нема про що сперечатися, — сказав Фандан, звертаючись до Люсьєна й Лусто. — Я прочитав книжку, вона дуже літературна і для нас цілком годиться, тому я навіть уже віддав рукопис до друкарні. Угоду складено на звичайних умовах; до речі, ми ніколи не відступаємо від зазначених там зобов’язань. Наші векселі виписані терміном на шість, дев’ять і дванадцять місяців, ви легко їх дисконтуєте, а всі можливі втрати ми вам потім відшкодуємо. Ми залишаємо за собою право дати книжці інший заголовок; нам не подобається «Лучник Карла Дев’ятого», це не зацікавить читача; Карлом звали не одного короля, а в середні віки було стільки стрільців із лука! От якби ви сказали: «Наполеонівський солдат!» Але «Лучник Карла Дев’ятого»! У провінції Кавальє доведеться читати лекції з французької історії щоразу, як він захоче продати один примірник книжки!
— Якби ви знали, з ким тільки нам доводиться мати справу! — вигукнув Кавальє.
— «Варфоломіївська ніч» звучало б краще, — зауважив Фандан.
— «Катерина Медічі, або Франція за Карла Дев’ятого» більше нагадувало б заголовки романів Вальтера Скотта, — сказав Кавальє.
— Загалом, ми це вирішимо, коли книжку буде надруковано, — заявив Фандан.
— Як бажаєте, — відповів Люсьєн. — Аби тільки заголовок мені сподобався.
Коли угоду було зачитано й підписано — один примірник видавці залишили в себе, другий віддали авторові, — Люсьєн поклав векселі в кишеню з почуттям глибокої радості. Потім усі четверо піднялися в квартиру Фандана, де їм запропонували звичайний сніданок: устриці, біфштекси, нирки в шампанському і сир брі; але до страв подавалися пречудові вина — їх роздобув Кавальє, знайомий із представником фірми, яка торгувала винами. Коли сідали за стіл, з’явився друкар, котрому було довірено складання книжки — він прийшов зустрітися з Люсьєном, щоб передати йому гранки двох перших аркушів роману.
— Ми змушені квапитися, — сказав Фандан Люсьєнові. — Нам конче потрібен успіх, і ми покладаємо великі надії на вашу книжку.
Почавшись близько полудня, сніданок затягнувся аж до п’ятої вечора.
— Де взяти грошей? — спитав Люсьєн у Лусто.
— Ходімо до Барбе, — відповів той.
Приятелі, збуджені і вже напідпитку, пішли на набережну Августинців.
Коралі страшенно вражена втратою, яка спіткала Флоріну, — сказав Люсьєн. — Флоріна розповіла їй про це тільки вчора, вона в усьому звинувачує тебе і така роздратована, що ладна тебе покинути.
— Вона правду каже, — мовив Лусто, забуваючи про обережність і відкриваючись Люсьєнові. — Друже мій, — а ти мені справді друг, Люсьєна, ти позичив мені тисячу франків і лише раз нагадав про мій борг, — так от, друже, остерігайся гри! Якби я не захоплювався картами, я був би щасливий. А нині я заборгував і богові, й чорту. Мене переслідують пристави комерційного суду, і коли я тепер іду в Пале-Рояль, я змушений обминати не один небезпечний мис.
На мові паризьких марнотратників життя «обминати мис» означало зробити гак або для того, щоб не йти повз дім кредитора, або — щоб уникнути місця, де з ним можна зустрітися. Люсьєн, який теж нерідко ходив кружними шляхами, уже знав цей маневр, не знаючи його назви.
— І багато ти заборгував?
— Дрібнички! — відказав Лусто. — Мені б тисячу екю — і я врятований. Я хотів був узятися за розум і більше не грати в карти. А щоб розквитатися з боргами, я вдався до невеличкого шантажу.
— А що воно таке — шантаж? — запитав Люсьєн, почувши незнайоме слово.
— Шантаж — винахід англійської преси, нещодавно завезений і до Франції. Шантажисти — це люди, які за своїм становищем можуть розраховувати на газету. Але самого власника газети або головного редактора ніколи не повинні запідозрити в шантажі. Для цього існують такі люди, як Жірудо, як Філіпп Брідо. Ці наймані душогуби знаходять людину, яка з тих чи тих причин не бажає, щоб нею цікавились. Адже в багатьох на совісті є більші або менші грішки. В Парижі чимало сумнівних статків, нажитих за допомогою не зовсім законних, а то й злочинних засобів, іноді пов’язаних з просто-таки анекдотичними подіями, як, скажімо, коли жандарми Фуше вистежили шпигів префекта поліції, котрі, не будучи втаємничені у справу, збиралися захопити верстати таємної друкарні, яка виготовляла фальшиві англійські банкноти і була під заступництвом самого міністра. А чого варта історія з діамантами князя Галатіона, справа Мобрея, скандал зі спадщиною Помбретона і таке інше. Шантажист роздобуває якийсь важливий документ і просить побачення у скоробагатька. Якщо той відмовляється заплатити певну суму, шантажист нагадує про газету, готову зробити непривабливі таємниці нового багатія загальним надбанням. Багатій лякається і викладає гроші. Оборудку зроблено. Або, скалимо, людина задумує ризиковану операцію, що може зазнати невдачі внаслідок появи викривальної статті в газетах; у таких випадках до тієї людини засилають шантажиста з пропозицією «викупити» прикру статтю. Підсилають шантажистів і до міністрів, і міністри домовляються з ними, що, нападаючи на їхню політичну діяльність, газета не торкатиметься їхнього особистого життя, а якщо й торкатиметься, то залишить у спокої їхніх коханок. Де Люпо — красень-урядовець, з яким ти добре знайомий — тільки те й робить, що провадить із журналістами подібні переговори. Той штукар завдяки своїм зв’язкам дуже зручно прилаштувався біля керма влади: він водночас довірена особа преси і повноважний посланець міністрів, він має зиск на самолюбстві, він поширює свої торгові операції і на політичну діяльність, купуючи мовчанку газет про ту або ту позику, про концесію, укладену потайки й без торгів, коли певну частку здобичі віддають і хижакам-банкірам із лібералів. Ти сам удався до дрібного шантажу у випадку з Доріа, коли він погодився заплатити тобі тисячу екю, аби ти дав спокій Натанові. У вісімнадцятому столітті, коли газетярство ще було в пелюшках, шантажисти воювали здебільшого памфлетами, за вилучення яких вони лупили гроші з фавориток і вельмож. Винахідник шантажу — Аретіно[147], знаменитий італієць, що нагонив страх на королів, як сьогодні котрась газетка нагонить страх на акторів.