— Якщо Саманон не візьме ваших векселів, — сказав Габюссон, — то вже піхто їх не дисконтує.
Букініст — у нижньому поверсі, торговець одягом — у другому, продавець заборонених гравюр — у третьому, Саманон, крім того, був ще й лихвар. Жодне зі створінь, змальованих у романах Гофмана, жодний зловісний скнара Вальтера Скотта не міг би зрівнятися з тим страховищем, на яке паризьке суспільство спромоглося обернути цю людину, якщо тільки Саманон був коли-небудь людиною. Люсьєн не міг приховати жаху, побачивши цього висхлого дідка, чиї кості, здавалося, от-от прорвуть шкіру — добре вичинепу й покриту безліччю зелених та жовтих плям, наче на картинах Тіціана або Паоло Веронезе, коли дивитися на них зблизька. Одне око в Саманона було нерухоме й тьмяне, друге — жваве й блискуче. Здавалося, цей скнара користувався своїм омертвілим оком, коли дисконтував векселі, а живим — коли продавав непристойні гравюри. Він носив на голові невеличку плескату перуку з чорним волоссям, яке мало червонястий полиск і з-під якого вибивалися сиві пасма; жовтий лоб, здавалось, погрозливо супився, під проваленими квадратними щоками випинали щелепи, зуби, ще досить білі, були вискалені, як у коня, коли він позіхає. Неоднаковість очей і гримаса рота надавали його обличчю досить лютого виразу. Їжакувата борода, мабуть, кололася, як щітка з голок. Заяложений, вишмуляний сюртучок, стерта об бороду злиняла чорна краватка, з-під якої виглядала тонка й поморщена, мов у індика, шия, аж ніяк не свідчили про бажання скрасити одежею зловісний вигляд. Коли журналісти увійшли, старий сидів за неймовірно брудною конторкою і наклеював етикетки на спинки старих книжок, куплених на якомусь розпродажі. Обмінявшись поглядом, у якому була тисяча запитань, геть приголомшені тим, що на світі може існувати така почвара, Люсьєн і Лусто привітались до лихваря і вручили йому — рекомендаційний лист Габюссона та векселі Фандана й Кавальє. Поки Саманон читав, до його тьмяної крамнички увійшов один обдарований високими талантами чоловік, одягнений у сюртук, що здавався вирізаним із бляхи, так він затверднув від безлічі домішок найрізноманітніших речовин.
— Мені потрібні мої чорні панталони, фрак і атласний жилет, — сказав він Саманонові, подаючи йому бирку з номером.
Саманон смикнув за мідну ручку дзвоника, і згори зразу спустилася жінка — нормандка, судячи з її свіжого й рум’яного обличчя.
— Видай на день цьому панові його одяг, — сказав він, простягуючи клієнтові руку. — З вами мати справу — одна приємність. Але недавно ваш приятель привів сюди молодика, який нахабно мене ошукав!
— Його ошукаєш! — сказав славетний митець, звертаючись до двох газетярів і з кумедною гримасою кивнувши в бік Саманона.
І, як ото роблять лацароні, коли хочуть отримати на день свій вихідний костюм із monte di pietà[149], знаменитий художник віддав лихвареві тридцять су, що їх Саманон узяв жовтою, зморшкуватою рукою й укинув у шухляду конторки.
— Що за дивну комедію ти тут робиш? — спитав Лусто у великого художника, який, приохотившись до куріння опіуму і заглибившись у споглядання зачарованих замків, уже не хотів або не міг нічого створити.
— Цей чоловік бере в заставу куди більше речей, ніж їх приймають у ломбард, але водночас він наділений почуттям якогось моторошного милосердя й тому дозволяє вам користуватися вашим одягом, коли ви маєте в ньому потребу, — відповів митець. — Сьогодні ввечері мене з моєю коханкою запрошено на обід до Келлерів. Мені легше роздобути тридцять су, аніж двісті франків, і ось я прийшов по свій костюм, який за півроку дав цьому милосердному лихвареві сто франків чистого прибутку. Саманон уже проглинув мою бібліотеку, книжку за книжкою.
— І монету за монетою, — сміючись, докинув Лусто.
— Я можу дати вам півтори тисячі франків, — сказав Саманон Люсьєнові.
Люсьєн підскочив, неначе дисконтер угородив йому в серце розпечений залізний рожен. Саманон тим часом уважно роздивлявся векселі, перевіряючи термін виплат.
— Крім того, — провадив лихвар, — я повинен побачитися з Фанданом, якому доведеться дати мені в заставу книжки. А з вас багато не візьмеш, — звернувся він до Люсьєна. — Ви живете з Коралі, й ваші меблі описано.
Лусто поглянув на Люсьєна, а той схопив векселі й миттю вибіг із крамнички на бульвар, вигукнувши:
— Може, то сам диявол?!
Якусь мить поет роздивлявся крамничку; проходячи повз неї, люди посміхалися, — такою вона здавалася жалюгідною, такими вбогими і брудними були полиці, на яких тіснилися книжки з етикетками, — і кожен, либонь, думав: «Чим же тут торгують?»