За кілька хвилин від лихваря вийшов і знаменитий митець, той самий, кому через десять років судилося взяти участь у грандіозному, але позбавленому надійного підгрунтя починанні сен-сімоністів. Тепер він був у елегантному костюмі. Він усміхнувся журналістам і разом з ними попрямував до пасажу Панорами, щоб там завершити свій туалет, звелівши наваксувати собі чоботи.
— Коли Саманон приходить до книготорговця, постачальника паперу або друкаря — то певний знак, що вони приречені, — сказав митець журналістам. — Саманон — це наче трунар, який з’являється, щоб зняти мірку з покійника.
— Ти ніде не дисконтуєш свої векселі, — сказав Етьєн Люсьєнові.
— Якщо векселів не бере Саманон, — підтвердив митець, — уже піхто їх не візьме, бо він ultima ratio[150]. Це один з винюхувачів Жігонне, Пальма, Вербруста, Гобсека та інших крокодилів, які чатують на здобич у болоті Парижа; кожна людина, що наживає або проживає багатство, рано чи пізно має спіткатися з ними.
— Якщо ти не згоден дисконтувати векселі з розрахунку п’ятдесяти відсотків, то обміняй їх на дзвінку монету, — сказав Лусто.
— Як саме?
— Віддай векселі Коралі, а вона накине їх Камюзо. Ти обурений? — здивувався Лусто, коли Люсьєн на ці слова сахнувся від нього наче опечений. — Яка легковажність! Невже ти можеш покласти на одні терези своє майбутнє і таку дурничку?
— Треба віддати Коралі бодай ці гроші, — сказав Люсьєн.
— Та ти здурів! — вигукнув Лусто. — Чотириста франків не допоможуть там, де потрібні чотири тисячі. Залишмо трохи на випивку в разі програшу, а все інше — на карту!
— Чудова думка! — сказав знаменитий митець.
За чотири кроки від закладу Фраскаті ці слова справили на двох приятелів магічний вплив. Люсьєн і Лусто відпустили кабріолет і увійшли до грального дому. З першого заходу вони виграли три тисячі франків, спустилися до п’ятисот, знову виграли три тисячі сімсот франків; потім спустилися до ста су, зуміли піднятися до двох тисяч франків і ризикнули на чіт, сподіваючись відразу подвоїти виграш; чіт не випадав уже п’ять разів поспіль, і вони поставили на нього всю суму. Знову випала лишка. Тоді, після двох годин жорстоких хвилювань, Люсьєн і Лусто збігли сходами цього знаменитого закладу. В них залишилася сотня франків, відкладених на обід і випивку. Коли вони опинилися під бляшаним дашком ганку з двома колонами, який приваблював до себе стільки поглядів — і радісних, і сповнених розпачу, — Лусто сказав, заглянувши у блискучі очі Люсьєна:
— Проїмо лише п’ятдесят франків.
Приятелі знову піднялися сходами. Через годину вони мали тисячу екю і весь виграш поставили на червоне, хоч воно виходило перед тим уже п’ять разів підряд. Вони сподівалися на ту саму випадковість, яка нещодавно призвела їх до краху. Вийшло чорне. Була шоста вечора.
— Проїмо тільки двадцять п’ять франків, — сказав Люсьєн.
Нова спроба тривала недовго, двадцять п’ять франків було програно в десять ставок.
Тоді Люсьєн у нестямі кинув останні двадцять п’ять франків на цифру свого віку й виграв; годі описати, як тремтіла його рука, коли він узяв лопаточку, щоб підгорнути до себе монети, які круп’є кидав на стіл одну по одній. Люсьєн дав десять луїдорів Лусто й сказав:
— Тікай звідси до Вері!
Лусто зрозумів приятеля й пішов замовляти обід. Залишившися сам-один за гральним столом, Люсьєн поставив свої тридцять луїдорів на червоне — й виграв. Підбадьорюваний таємним голосом, який іноді чують гравці, він поставив усе на червоне й виграв. У грудях у нього палахкотіло полум’я. Вже не дослухаючись до внутрішнього голосу, він переніс сто двадцять луїдорів на чорне — й програв. Люсьєн спізнав тоді знайоме кожному гравцеві невимовно солодке почуття, яке приходить на зміну шаленому збудженню в ту мить, коли уже немає чим ризикувати, і невдаха покидає осяйний палац, де щойно розвіялись його райдужні мрії. Поет знайшов Лусто у Вері, й там, за висловом Лафонтена, він «віддав належне стравам і втопив турботи у вині». О дев’ятій вечора Люсьєн уже так захмелів, що зразу не второпав, чому воротарка з вулиці Вандом посилає його на Місячну вулицю.
— Мадмуазель Коралі виїхала з квартири й оселилася в іншому будинку. Ось на цьому папірці її нова адреса.
Люсьєн був надто п’яний, щоб дивуватися хай там з чого. Він знову сів у фіакр, яким приїхав, і звелів везти себе на Місячну вулицю, дорогою розважаючи себе складанням каламбурів з приводу такої назви. Цього самого ранку було оголошено про банкрутство Драматичної панорами, і наполохана актриса, заручившися згодою кредиторів, поквапилася продати всю свою обстанову дідусеві Кардо, який, щоб не змінювати призначення тих апартаментів, поселив там Флорентіну. Коралі все продала, сплатила всі борги, розрахувалася з домовласником. Поки тривала ця операція, яку актриса назвала чисткою, Береніка задля такого випадку купила найнеобхідніші меблі й обставила квартирку з трьох кімнат на п’ятому поверсі будинку на Місячній вулиці, за два кроки від Жімназ. Там і чекала Коралі на Люсьєна. Вона вберегла після цієї аварії своє незаплямлене кохання і гаманець із тисячею двомастами франками. Ще не прочумавшись від похмілля, поет розповів Коралі й Береніці про свої лихі пригоди.