Другого дня Люсьєнове прізвище з’явилося в списку працівників «Ревей». Про це було оголошено, як про велику перемогу прихильників уряду, в повідомленні, надрукованому в ста тисячах примірників. Люсьєн пішов на врочистий обід, який відбувся в Робера, за два кроки від грального дому Фраскаті, і тривав дев’ять годин. На обіді були присутні корифеї роялістської преси: Мартенвіль, Оже, Дестен і полчища й нині живих та здорових авторів, що за тих часів жили й творили коштом монархії та релігії, як часто тоді казали.
— Ми дамо їм перцю, тим лібералам! — сказав Гектор Мерлен.
— Панове! — підхопив Натан, який теж став під роялістські знамена, бо мріяв відкрити власний театр і розважливо вирішив, що в такому ділі краще мати уряд на своєму боці, ніж проти себе. — Якщо воювати, то воювати по-справжньому, не станемо стріляти клейтухами замість куль! Ми візьмемося за поборників класицизму письменників-лібералів незалежно від їхнього віку чи статі, ми Шмагатимемо їх насмішками й нікому не дамо пощади!
— Ми шануватимемо себе й не піддамося на підкупи видавців, хай там чим вони нас улещатимуть — книжками, подарунками чи грошима. Ми відродимо журналістику!
— Чудово! — сказав Мартенвіль. — Justum et tenacem propositi virum![152] Ми жигатимемо дошкульно. Я перетворю Лафайета[153] на того, ким він і є: на Блазня[154] Першого!
— А я беру на себе героїв «Конститюсйонель», сержанта Мерсьє, повне зібрання творів пана Жуї, знаменитих ораторів лівої опозиції! — пообіцяв Люсьєн.
Десь на першу годину ночі журналісти, що втопили усі відтінки своїх поглядів і всі ідеї у вогнистому пунші, остаточно ухвалили рішення про війну не на життя, а на смерть.
— Оце була пиятика! Воістину монархічна і клерикальна! — мовив, переступаючи поріг, один із найславетніших письменників романтичної школи.
Розголошені видавцем, який був присутній на обіді, ці історичні слова назавтра з’явилися в «Міруар»; але розголос приписали Люсьєнові. Його відступництво дало привід до страшенного галасу в ліберальних газетах. Люсьєн став для них козлом розгрішення, його паплюжили безжально: з усіма подробицями було розказано про лихі пригоди його сонетів, і читачів запевнили, що Доріа радше втратить тисячу екю, ніж зважиться надрукувати їх. Люсьєна охрестили «віршомазом без віршів».
Одного ранку в тій самій газеті, де Люсьєн колись із таким успіхом розпочав шлях нагору, він прочитав рядки, написані тільки для нього, бо читачі, звісно, не могли зрозуміти, в чому суть цих глузливих натяків:
«Якщо видавець Доріа й далі впиратиметься й не випустить у світ сонетів майбутнього французького Петрарки, ми вчинимо, як великодушні вороги: надамо свої шпальти для тих віршів. А вони мають бути вельми дотепні, судячи з сонета, люб’язно відданого в наше розпорядження одним із приятелів автора».
І під цим жорстоким вступом Люсьєн прочитав сонет, який змусив його заплакати гіркими слізьми.
Верну повідомив про Люсьєнову пристрасть до азартної гри і заздалегідь відгукнувся про «Лучника» як про твір антинаціональний, бо в ньому автор став на бік убивць-католиків проти їхніх жертв — гугенотів. За тиждень суперечка розпеклася до білого жару. Люсьєн розраховував на підтримку свого друга Лусто, який був у нього в боргу на тисячу франків і з яким його поєднувала таємна угода. Але Лусто став запеклим ворогом Люсьєна, і ось чому. Вже три місяці як Натан закохався у Флоріну, і він давно сушив собі голову тим, щоб відбити її в Лусто, для якого, до речі, актриса була провидінням. Утративши ангажемент, Флоріна терпіла скруту і впала у розпач. Натан, скориставшися з того, що він тепер працював із Люсьєном в одній газеті, прийшов до Коралі й через неї запропонував Флоріні роль у своїй п’єсі, твердо пообіцявши влаштувати актрисі, яка опинилась поза театром, умовний ангажемент у Жімназ. Ця пропозиція розбудила шанолюбні надії Флоріни, і вона не стала вагатись. У неї було досить часу, щоб вивчити Лусто. Натан прагнув слави, він мав успіх у літературі й у політиці, до того ж його енергія не поступалась його жаданням, тим часом як у Лусто вади вбивали волю. Актриса, якій хотілося повернутись на сцену в усій пишноті, передала Натанові листи москательника, а той відступив їх Матіфа за ту саму шосту частку паїв у «Огляді», що її так домагався Фіно. Після цього Флоріна винайняла розкішне помешкання на вулиці Отвіль і на очах у всього газетного й театрального світу відверто визнала Натана своїм покровителем. Лусто був глибоко вражений цією подією й наприкінці обіду, який влаштували друзі, щоб розрадити його, не витримав і розплакався. На тому ж таки бенкеті журналісти дійшли висновку, що Натан вів гру за всіма правилами. Дехто з газетної братії, як, наприклад, Фіно й Верну, знали про пристрасть, яку драматург почував до Флоріни, але всі одностайно зійшлися на тому, що Люсьєн, зігравши роль звідника в цій історії, погрішив проти священних законів дружби. А те, що новоспечений рояліст пішов на таку зраду, керуючись бажанням догодити своїй партії та новим друзям, робило його поведінку непрощенною.
153