Люсьєн відповів щирими словами подяки, котрі могли б розчулити будь-яку жінку, не так глибоко ображену, як Луїза д’Еспар де Негрпеліс. Що вродливішим здавався їй Люсьєн, то палкіше прагнула вона помсти. Де Люпо мав рацію, Люсьєнові бракувало чуття: він так і не здогадався, що королівський указ, про який йому весь час говорили, був тільки жартом маркізи д’Еспар — а вона вміла вигадувати подібні жарти. Підбадьорений своїм успіхом та приязною увагою, яку виявила до нього панна де Туш, він залишався у неї в гостях аж до другої ночі, бажаючи переговорити з господинею салону наодинці. В редакціях роялістських газет Люсьєн довідався, що панна де Туш була таємним автором однієї п’єси, в якій мала грати маленька Фе[160] — тогочасне чудо. Коли вітальні збезлюділи, Люсьєн посадовив панну де Туш на канапу в будуарі й так зворушливо розповів їй про нещастя Коралі та свої власні невдачі, що ця знаменита гермафродитка від літератури пообіцяла йому виклопотати для Коралі головну роль у своїй п’єсі.
Наступного ранку, коли Коралі, ощасливлена обіцянкою панни де Туш, повернулася до життя і снідала із своїм поетом, Люсьєн прочитав газету Лусто, де було надруковано глузливий переказ вигаданої анекдотичної історії про міністра юстиції та його дружину. Під дошкульною дотепністю ховався підступний і чорний задум. У анекдоті було зображено й висміяно самого короля Людовіка XVIII, але так тонко, що прокуратура ні до чого не могла б прискіпатися. Ось про що там ішлося — і хоч як ліберальна партія прагнула надати цій історії правдоподібності, вона тільки побільшила колекцію досить-таки дотепних вигадок опозиції.
Усі знали, що Людовік XVIII вельми схильний до галантного й витонченого листування, розцвіченого мадригалами. В анекдоті цю пристрасть витлумачували як останній вияв закоханості монарха, що стала, по суті, абстрактною: від діла, він, мовляв, перейшов у сферу чистої уяви. І ось недавно знаменита коханка його величності, так нещадно висміяна Беранже під ім’ям Октавії, нібито пережила сильну тривогу. З листуванням було явно негаразд. Що більше вправлялась Октавія у дотепності, то холодніший і байдужіший ставав її коханець. Кінець кінцем Октавія розкрила причину неласки: її владі над монархом загрожувала новизна й пікантність нового листування, яке виникло між найяснішим автором і дружиною міністра юстиції. Але ж та чарівна жінка, як було достеменно відомо, не вміла скласти навіть найпростішої цидулки, отож вочевидь вона виступала тільки в ролі переписувача для якогось шанолюбного зухвальця. Хто ж міг ховатися за тими спідницями? Провівши невеличке розслідування, Октавія відкрила, що король листується із своїм міністром. Вона тут-таки обміркувала план дій. Якось Октавія звертається до одного вірного друга і просить його затримати міністра в палаті, влаштувавши там бурхливу дискусію, а сама домагається в Людовіка XVIII побачення і розповідає, як зухвало його ошукують. Гоноровитого монарха опановує напад бурбонсько-королівського гніву, він не вірить своїй коханці й звинувачує її в умисній брехні. Тоді Октавія пропонує негайний доказ: хай його величність зараз же напише міністровій дружині кілька слів, що вимагатимуть негайної відповіді. Бідолашна жінка, захоплена зненацька, посилає по свого чоловіка в палату; але Октавія розрахувала все точно, він у цей час саме виступав із трибуни. Загнана в безвихідь, дама трудиться в поті чола, вимучуючи кожне слово, і відповідає з тією дотепністю, яка властива її вбогій уяві. «Решту відповіді ваш міністр перекаже вам усно!» — вигукнула Октавія, потішаючись із розчарованого монарха.
Стаття, хай яка брехлива вона була, діймала до живого міністра юстиції, його дружину і самого короля Франції. Ходили чутки, ніби цей анекдот вигадав де Люпо, проте Фіно зберіг його таємницю. Дотепна й гостра, стаття в газеті Лусто потішила лібералів і партію брата короля[161]. Пишучи її, Люсьєн щиро веселився, вбачаючи в усій історії лише прекумедну «крячку». Другого дня поет пішов на зустріч із де Люпо й бароном дю Шатле. Барон їхав подякувати міністрові. Панові Шатле надали звання державного радника для особливих доручень, він дістав графський титул і посаду префекта Шаранти, що її мав обійняти зразу після того, як попередник дослужить кілька місяців до терміну, необхідного для призначення пенсії в найвищому розмірі. Граф дю Шатле — частка «дю» була внесена до указу — посадовив Люсьєна у свою карету й поставився до нього як до рівні. Якби не Люсьєнові статті, він навряд чи так швидко піднявся б угору; цькування лібералів правило йому ніби за п’єдестал. Де Люпо був у міністерстві, в кабінеті старшого секретаря міністра. Побачивши Люсьєна, чиновник підхопився, неначе від подиву, й перезирнувся з де Люпо.
161
Прибічники брата Людовіка XVIII графа д’Артуа, майбутнього короля Карла X, крайні роялісти.