— Вам справді краще повернутись у свій край... Тільки як ви туди доберетесь? — сказала вона одного разу, почувши, що Люсьєн думав вголос, згадуючи сестру, матір і Давіда.
— Пішки, — відповів він.
— Але в дорозі треба ж буде їсти та й за нічліг платити. Коли навіть ви долатимете щодня по дванадцять льє, і то вам треба мати при собі щонайменше двадцять франків.
— Я добуду гроші, — сказав Люсьєн.
Він узяв свій одяг та найкращу білизну, залишивши тільки найнеобхідніше, і подався до Саманона. Той запропонував за все це п’ятдесят франків. Люсьєн благав дати йому бодай стільки, щоб вистачило на диліжанс, проте лихвар був несхитний. У нестямі Люсьєн побіг до Фраскаті спробувати щастя й повернувся звідти без жодного су. Знову опинившись у своїй жалюгідній кімнаті, на Місячній вулиці, він попросив у Береніки шаль Коралі. Добра дівчина, якій Люсьєн уже признався, що програв гроші, пильно подивилась на нещасливого поета і здогадалась про його намір: з розпачу він надумав повіситись.
— Та ви збожеволіли, пане, — сказала вона. — Ідіть-но прогуляйтеся, а десь опівночі повертайтеся додому. Гроші я дістану. Але гуляйте тільки на Бульварах, не виходьте до Сени.
Розчавлений горем, Люсьєн пішов блукати по місту; він дивився на екіпажі, на перехожих, він почував себе зовсім нікчемним і ще гостріше переживав свою самотність у гущі натовпу, який вирував, розбуркуваний безліччю паризьких інтересів. Поет подумки перенісся на береги Шаранти, йому закортіло спізнати радощі життя біля своїх рідних, і він відчув приплив життєвої снаги, такої оманливої в цих розніжених натур. Отож йому перехотілося зводити порахунки з життям, перш ніж він звіриться у своєму горі Давідові Сешару й попросить розради в трьох ангелів, які одні лишилися в нього на цьому світі. Отак блукаючи, поет раптом наштовхнувся на виряджену Береніку, що розмовляла з якимсь чоловіком на розі багнистого бульвару Благовіщення та Місячної вулиці.
— Ти що тут робиш? — вигукнув Люсьєн, нажаханий підозрою, яка промайнула в його мозку, коли він побачив, як причепурилася нормандка.
— Ось двадцять франків! Вони можуть дорого мені обійтися, але ви доберетесь додому, — сказала добра дівчина, тицьнувши в руку поетові чотири монети по сто су.
Береніка зникла так швидко, що Люсьєн не встиг побачити, куди вона поділась. Слід віддати належне поетові — ці монети пекли йому руку, і він хотів повернути їх. І все ж таки Люсьєн узяв гроші — прийняв на себе це останнє тавро ганьби паризького життя.
Частина третя
ПОНЕВІРЯННЯ ВИНАХІДНИКА
Другого дня Люсьєн засвідчив паспорт, купив собі падубову палицю і сів на стоянці, що по вулиці Анфер, на кукушку[162], яка за десять су довезла його до Лонжюмо, а далі він пішов пішки. На першому привалі він заночував у стайні якоїсь ферми за два льє від Арпажона. До Орлеана він дістався уже геть знесилений, але там човняр за три франки доправив його вниз по річці до Тура, і під час тієї подорожі човном він витратив тільки два франки на харчування. Від Тура до Пуатьє Люсьєн добирався п’ять днів. Пуатьє було вже далеко позаду, в кишені у поета залишилося тільки сто су, але, зібравши останні сили, він ішов і йшов до своєї мети. Одного вечора ніч захопила Люсьєна посеред поля, і він уже був вирішив заночувати просто неба, коли раптом у виярку помітив карету, що виїжджала на пагорб. Нишком від кучера, подорожніх і лакея, який сидів на передку, він примостився на зап’ятках між двома паками і заснув, улаштувавшись так, щоб не впасти на вибоях. Коли яскраве вранішнє сонце, що світило йому просто в очі, й гомін голосів розбудили Люсьєна, він упізнав Манль, те саме містечко, де вісім місяців тому вони зустрілися з пані де Баржетон — і як раділо тоді його серце, сповнене кохання й надії! Він був увесь у пилюці, а навколо нього юрмилися роззяви та поштарі, і він зрозумів, що його в чомусь підозрюють. Люсьєн підхопився на ноги й хотів був заговорити, але слова застрягли йому в горлі, коли він побачив двох подорожніх, які виходили з карети: перед ним стояли повий префект Шаранти граф Сікст дю Шатле і його дружина Луїза де Негрпеліс.
— Знали б ми, що випадок пошле нам такого попутника! — сказала графиня. — Прошу до нас у карету, ласкавий пане!
Люсьєн холодно вклонився подружжю і, скинувши на них поглядом, приниженим і водночас погрозливим, майже побіг путівцем, що звертав убік від Манля, сподіваючись натрапити на ферму, де він міг би поснідати молоком та хлібом, відпочити і в тиші подумати про своє майбутнє. У нього ще було три франки. Гнаний нервовим збудженням, автор «Стокроток» швидкими кроками пройшов так чималу відстань. Він спускався вниз за течією річки, милуючись на місцевість, дедалі мальовничішу. Близько полудня він дістався до широкого затону, затіненого вербами і схожого на озеро. Люсьєн став і задивився на цей свіжий, тінистий гайок, що схвилював його душу своєю чисто сільською красою. За верхів’ями дерев виднілася поросла молодилом солом’яна стріха хатини — вона тулилася до млина, який стояв на закруті річки. Єдиною окрасою цієї невибагливої оселі були кущі жасмину, козолисту та хмелю, а навколо, посеред буйних густих трав, пістрявіли флокси. На вимощеній щебенем греблі, укріпленій грубезними палями і здатній витримати найбурхливіші повені, сушилися на сонці рибальські сіті. За млином, на прозорому плесі, між двома бурхливими потоками, що клекотіли, пробиваючись із-під заставок, плавали качки. Чутно було веселий плюскіт води і гуркіт млинових коліс. Поет побачив товсту добродушну жінку, що сиділа на простій лавці; вона плела, наглядаючи за дитинчам, яке ганялося за курми.