Прийміть, пані, запевнення в найщирішій повазі від того, хто знає про Ваші рідкісні чесноти, хто глибоко шанує Вашу материнську тривогу і просить Вас завжди вважати його
своїм відданим слугою.
Д’Артез»
Одержавши цього листа, Єва уже через два дні була змушена взяти годувальницю: у неї пропало молоко. Колись вона вважала свого брата за бога; і ось тепер він зганьбив себе, зловживши своїми найпрекраснішими талантами. Одне слово, в її очах він упав у багно. Це шляхетне створіння не могло подарувати братові такої зневаги до правил добропристойності, делікатності, до всіх домашніх святинь, виплеканих біля родинного вогнища, досі такого непорочного, такого осяйного у провінційній глушині. Так, Давід усе передбачив правильно. Коли скорбота, що наклала свинцеві тіні на її білосніжне чоло, спонукала Єву звіритись чоловікові в одну з тих світлих хвилин, коли закохані не мають таємниць одне від одного, Давід знайшов для неї слова розради. Хоч сльози навертались йому на очі, коли він бачив висушені горем прекрасні груди коханої жінки, бачив розпач матері, що не могла виконати свого материнського обов’язку, він усе ж таки зумів пом’якшити біль Єви, подавши їй бодай слабку надію.
— Заспокойся, дитино, твій брат грішив від надміру уяви. Так природно, що поет прагне одіння з пурпуру й блакиті, що його ваблять розкішні учти. Це пташеня так довірливо летить на блиск пишноти, що бог простить його, нехай навіть суспільство й осудить!
— Але ж він губить нас! — скрикнула нещаслива жінка.
— Сьогодні губить, а кілька місяців тому він таки врятував нас, пославши нам гроші зі свого першого заробітку! — відповів добрий Давід, у якого вистачило глузду зрозуміти, що це розпач довів дружину до крайнощів і що її любов до Люсьєна скоро повернеться. — Мерсьє[165] у своїх «Картинах Парижа», десь років п’ятдесят тому, писав, що література, поезія, мистецтво й наука, ці діти людського мозку, ніколи не могли прогодувати людину; ну а Люсьєн, будучи поетом, не повірив досвідові п’яти століть. Засів, политий чорнилом, дає вруна (якщо взагалі дає!) не раніш як через десять-дванадцять років, отож Люсьєн прийняв пирій за пшеницю. Зате він краще пізнав життя. Обманувшись у жінці, він обманувся ще й у світському товаристві, в облудних друзях. Але досвід дався йому дорогою ціною — ото й усе. Наші предки казали: «Аби тільки наш син зберіг вуха і честь...»
165