— Думаю, він показує їй папір, який виготовив сьогодні вранці, — відповів Серізе.
— Яку ж сировину він застосовує? — запитав паперовий фабрикант.
— Не можу збагнути, — відповів Серізе. — Я зробив дірку в даху, заліз нагору і всю ніч спостерігав, як мій Простак варив якесь місиво у мідному тазі; та хоч як придивлявся я до його навалених у кутку припасів, я помітив тільки, що ця сировина скидається на жмут прядива.
— Не будьте аж занадто цікавим, — скрадливим голосом сказав Боніфас Куенте своєму шпигові. — Це було б непорядно!.. Коли пані Сешар запропонує вам поновити угоду на оренду друкарні, скажіть їй, що ви, мовляв, самі хочете стати хазяїном, запропонуйте половину вартості патенту й обладнання і, якщо вона погодиться, повідомте мене. Головне, морочте їм голову, зволікайте... Адже грошей у них нема.
— Жодного су! — підтвердив Серізе.
— Жодного, — повторив Куенте-великий. «Вони в моїх руках», — сказав він сам собі.
Фірма Метів’є і фірма братів Куенте, крім своєї головної діяльності як паперових фабрикантів, постачальників паперу та друкарів, провадили й банківські операції — хоч і не думали платити за відповідний патент. Державна скарбниця ще не винайшла способу контролювати ділові оборудки і примушувати всіх, хто потай вдається до банківських операцій, брати патент банкіра, який у Парижі, наприклад, коштує п’ятсот франків. Але брати Куенте та Метів’є, хоч і були, так би мовити, біржовими зайцями, кожні три місяці пускали в обіг по кількасот тисяч франків на біржах Парижа, Бордо й Ангулема. Саме того вечора фірма братів Куенте отримала з Парижа три векселі, кожен на тисячу франків, підроблені Люсьєном. Куенте-великий відразу ж побудував на цих векселях страхітливий за своєю підступністю план, спрямований, як побачимо далі, проти терплячого і простосердого винахідника.
Наступного дня о сьомій ранку Боніфас Куенте прогулювався біля греблі, крізь яку струменів потік, що постачав воду на його величезну паперову фабрику і своїм шумом заглушував голоси. Боніфас чекав там одного молодика, років двадцяти дев’яти — звали його П’єр Пті-Кло, і він уже півтора місяці обіймав посаду стряпчого при суді першої інстанції в Ангулемі.
— Ви навчалися в ангулемському колежі разом з Давідом Сешаром, правда ж? — запитав Куенте-великий, привітавшися з молодим адвокатом, який поспішив з’явитися на поклик багатія-фабриканта.
— Правда, ласкавий пане, — відповів Пті-Кло, намагаючись не відставати від цибатого Куенте.
— Ви поновили своє давнє знайомство?
— Ми зустрілися з ним хіба що двічі, відтоді як він повернувся з Парижа. Та й не дивно. У будні я сиджу в конторі або в суді, а по неділях та святах навчаюся, поповнюю свою освіту, бо розраховувати мені доводиться тільки на власні сили...
Куенте-великий схвально кивнув головою.
— Коли ми вперше побачились, Давід запитав у мене, що я нині роблю. Я відповів, що, закінчивши юридичний факультет у Пуатьє, влаштувався старшим клерком у метра Оліве і що сподіваюся рано чи пізно стати його наступником... Я багато ближче знайомий з Люсьєном Шардоном, або з паном де Рюбампре, як нині називає себе коханець пані де Баржетон, наш великий поет і шуряк Давіда Сешара.
— Чом би вам не сказати Давідові про ваше призначення й не запропонувати йому свої послуги? — сказав Куенте-великий.
— Так не прийнято, — відповів молодий стряпчий.
— Він ніколи не судився, у нього нема свого повіреного, чому б вам і не стати ним, — мовив Куенте і з-під окулярів окинув пильним поглядом миршавого судовика.
Син кравця з Умо, якого зневажали товариші по колежу, П’єр Пті-Кло, здавалося, страждав від розлиття жовчі. Брудно-землистий колір обличчя свідчив про задавнені хвороби, про життя в злиднях, недосипання і, звичайно ж, про ниці пристрасті. У просторіччі побутує вираз, яким можна змалювати цього хлопця у двох словах: колючий, як шпичка. Надтріснутий голос цілком пасував до його кислої пики, хирлявого тіла і до невиразного кольору сорочачих оченят. Сорочаче око, за спостереженням Наполеона, ознака непорядності. «Погляньте на отого он, — сказав він якось на острові Святої Єлени, звертаючись до Ласказа[169] і говорячи про одного зі своїх повірників, якого він мусив усунути з посади за розтрату державних коштів. — Сам не можу збагнути, чому я не розгадав його раніше. Адже в нього сорочаче око». Отож, коли Куенте-великий як слід роздивився миршавого, кволого адвокатика з подзьобаним віспою личком і таким ріденьким чубом, що лисина, починаючись від лоба, відкрила уже й маківку, коли він переконався, що в цьому хирлявому тілі ховається неабиякий гонор, він сказав собі: «Ось такого, як ти, мені й треба». І справді, Пті-Кло, який спізнав усю невблаганність людської зневаги, був охоплений жагучим бажанням вибитись у люди і, не маючи за душею анічогісінько, набрався зухвалості й купив за тридцять тисяч франків діло свого патрона, розраховуючи на те, що вигідне одруження дасть йому змогу розплатитися; і, як то заведено, Пті-Кло сподівався, що наречену підшукає йому сам же таки патрон, адже хто, як не він, найдужче зацікавлений у тому, щоб одружити свого наступника й у такий спосіб допомогти йому розрахуватися за куплену контору? Але передусім Пті-Кло покладався на самого себе, бо він, крім усього, був людиною неабияких здібностей, досить рідкісних у провінції. Правда, здібності Пті-Кло живила ненависть. Глибока ненависть — це могутня сила. Існує чимала різниця між паризьким стряпчим і стряпчим провінційним, і Куенте-великий був надто хитрий, щоб не здобути собі вигоду з дрібних пристрастей, якими живе адвокатська братія. У Парижі видатний стряпчий — а таких там багато — неодмінно обдарований якостями, притаманними дипломатові; велика кількість справ, глибина інтересів, значущість довірених йому завдань звільняють його від необхідності вбачати в судочинстві лише засіб збагачення. Судочинство для нього уже не джерело прибутків, як було колись, а тільки зброя — наступальна чи оборонна. У провінції ж, навпаки, стряпчі вельми охочі до того, що в паризьких конторах називається крутійством, тобто вони складають безліч дрібних актів, які обтяжують справи судовими зборами і поглинають гербовий папір. Подібні дрібнички дуже цікавлять провінційного стряпчого, і він штучно побільшує видатки, пов’язані з судочинством, тоді як паризький адвокат задовольняється винагородою. Винагорода — це ті гроші, що їх клієнт зобов’язаний заплатити понад судові видатки своєму повіреному за більш або менш успішне ведення справи. Половину судових видатків державна скарбниця забирає собі, тоді як винагорода цілком дістається повіреному. Будьмо відверті! Сплачена винагорода рідко відповідає винагороді домовленій і гідній послуг, зроблених досвідченим у своєму ділі повіреним. Паризькі стряпчі, лікарі, адвокати ставляться до обіцянок своїх клієнтів а великою осторогою, як ото куртизанки до палких запевнень випадкових коханців. Клієнт до і після судового розгляду міг би стати темою для двох чудових жанрових картин, гідних пензля Мейсоньє[170], картин, які, безперечно, припали б до душі вельмишановним стряпчим. Існує ще одна різниця між паризькими стряпчими і провінційними. Паризький стряпчий рідко захищає клієнта в суді, лише іноді він виступає при викладенні справи; але уже 1822 року в більшості департаментів (згодом таких адвокатів-захисників розвелося безліч) спряпчі почали брати на себе й обов’язки по захисту і самі виступати в суді. З цієї подвійної ролі випливає і подвійна робота, що наділяє провінційного стряпчого всіма професійними вадами адвоката, не звільняючи його від марудних обов’язків повіреного. Провінційний стряпчий стає базікалом і втрачає ясність розуму, таку необхідну для ведення справ. Отак роздвоюючись, навіть людина високих здібностей почуває себе якоюсь дволикою посередністю. А в Парижі стряпчий не розмінюється на пусті теревені в суді, не зловживає доводами «за» й «проти», і йому значно легше зберегти прямоту поглядів. Нехай він володіє балістикою права, нехай знаходить собі зброю в арсеналі юридичних суперечностей, він усе ж таки має власну думку про справу, за яку з таким завзяттям воює. Коротко кажучи, думка п’янить куди менше, ніж слово. Захоплена власним красномовством, людина кінець кінцем починає вірити в те, що вона каже; а тим часом можна виступати проти власної думки, не спотворюючи її, можна виграти несправедливе діло, не доводячи його справедливості, як то робить у суді захисник-адвокат. Тому старий паризький стряпчий скоріше може виявитися справедливим суддею, ніж старий адвокат. А в провінційного стряпчого, як ми бачимо, більше ніж досить причин стати людиною пересічною: він заплутується в дрібних пристрастях, він веде дрібні справи, він годується коштом судових видатків, він зловживав казуїстикою судочинства і сам захищає справу в суді! Одне слово, у нього багато слабостей. Але якщо серед провінційних стряпчих ви зустрінете людину з розумом, то будьте певні: це людина справді видатна!