До контори вів досить широкий, вимощений плитками коридор, що правив ніби за вестибюль. У дім заходили крізь хвіртку; по обидва її боки виднілися позолочені мідні таблички з гербом судового відомства, на яких чорними літерами було викарбувано: Судовий пристав. Обидва вікна контори виходили на вулицю й були загратовані товстими залізними штабами. Вікна кабінету дивилися в сад, де судовий пристав, поклонник Помони[177], з великим успіхом вирощував шпалерні плодові дерева. Навпроти контори містилася кухня, а за кухнею були сходи на другий поверх. Дім стояв у вузенькій вуличці, за новим будинком суду, який тоді ще тільки починали споруджувати, — він був закінчений аж після 1830 року. Ці подробиці тут не зайві, вони допоможуть нам краще уявити, що сталося з Кольбом. Ельзасець надумав з’явитися до судового пристава нібито з пропозицією зрадити за певну плату свого хазяїна, сподіваючись у такий спосіб довідатись, які пастки налаштовують на Давіда, й остерегти його. Двері відчинила служниця, і Кольб сказав, що хоче бачити пана Дублона у важливій справі. Роздратована тим, що її відірвали від миття посуду, служниця сказала Кольбові, людині їй незнайомій, щоб він зачекав тут, поки хазяїн закінчить розмову з відвідувачами в кабінеті. Потім вона пішла повідомити метра Дублона, що його запитує там якийсь. Слово «якийсь» із такою очевидністю вказувало на селюка, що Дублон відповів: «Хай зачекає!» Кольб сів біля дверей до кабінету.
— То що ви збираєтеся вчинити? Якби нам пощастило схопити його уже завтра вранці, ми вигадали б час, — сказав Куенте-гладкий.
— Нема нічого простішого! Недарма ж його звуть Простак! — вигукнув Серізе.
Упізнавши голос Куенте-гладкого, а головне, почувши дві останні фрази, Кольб збагнув, що йдеться про його хазяїна, і ще дужче здивувався, коли впізнав і голос Серізе. «Хлопчисько, що їв його хліб!» — подумав він, обурений до глибини душі.
— Друзі мої, ось як ми з вами вчинимо, — сказав Дублон. — Починаючи з вулиці Больє та майдану Мюр’є, ми поставимо наших людей якомога далі один від одного, але в усіх напрямках, щоб уже напевне вистежити Простака. А ви знаєте, ця кличка подобається мені! Причому ми поставимо їх так, щоб він не помітив, що за ним стежать. І не спускатимемо з нього очей, аж поки вистежимо, в якому домі він збирається заховатись. Потім на кілька днів дамо йому спокій, а там якось уранці або надвечір ніби випадково перестрінемо його.
— Що він там робить зараз? Чи не вшиється він од вас? — сказав Куенте-гладкий.
— Він у себе вдома, — сказав метр Дублон. — Якби він кудись вийшов, я про це знав би. Один з моїх помічників чатує на майдані Мюр’є, другий — на розі, біля будинку суду, а третій — за тридцять кроків від мого дому. Як тільки наш хлопець поткнеться на вулицю, пролунають їх умовні свистки, і не встигне він трьох кроків ступити, а я вже знатиму про те, що він вийшов, завдяки своєму вуличному телеграфу.
Судові пристави дають своїм шпигам почесне найменування: помічники.
Кольб і не сподівався на таку сприятливу нагоду. Він тихенько вийшов з контори й сказав служниці:
— Пан Туплон, мапуть, сфільниться не скоро, то я прийту сафтра вранці.
Як колишньому кавалеристові, ельзасцю спала одна думка, що її він вирішив негайно здійснити. Він побіг до свого знайомого, який давав унайми коней, вибрав там коня, попросив осідлати його, а сам пішки повернувся до хазяїна, де він застав пані Єву в цілковитому розпачі.
— Що сталося, Кольбе? — запитав Давід, дивлячись на злякане і водночас веселе обличчя ельзасця.
— Фас оточують негітники. Трепа топре захофати хасяїн. Фи, пані, знаєте, кути мошна його хофати?